Криничар - Мирослав Іванович Дочинець

Шуміла спасенно липа, скрадаючи скрип коловорота ‒ кого б це посеред ночі так спрага діймала?! Нарешті замітка на ланцові стала проти очей. Я припнув колесо і витягся руками на підмурок. З кожним порухом біль іскрив у очах. Посріблений місяцем ланцюг помічно захолодив долоні. Всім тілом я припав до наструнченого заліза і посунувся в сиру темінь колодязя. Липа свободи листячком шепотіла мені щось навздогін.

У розрахунках я змилився, може, на лікоть. Заліз у бічний лаз і підтягнув корито. Палений подячно куснув мене за вухо. Бідачина не знав, що його чекає. Я пустив його вперед, а сам коліньми і грудьми ліг у корито, прив'язав його своїм шнуром до сиром'ятного повідка. Пес нерозуміюче оглядався назад. То був покладливий, бувалий пес. Я знав, що скоро він почує запах волі попереду. І це додасть йому сил. А я йому поможу. Я розмахнувся і пожбурив перед ним ліхтар. Бляха загриміла, а згарок ще яскрів світлячком. «Ньомаш!» ‒ скомандував я по-мадярськи. І Палений різко рвонув, ще не розуміючи, що він із тяглом.

Я помагав йому руками, обвитими Соломчиним полотном, доки воно не розлізлося на криваве паздір'я. Ногу я не чув, вона спухла й задеревіла. Руки, обчухрані до кісток, теж не саднили ‒ поріг болю переступився. Коли ми ставали на продих, я давав лизати руки Паленому. І мені легшало, і йому притлумлювалася спрага. Він не подавав голосу, беріг сили. То був розумний пес, але вже підмучений старістю. Через це його й випакували з псарні в сторожі.

Ядуча вільгість підземелля вищала очі, нудотні випари хилили до сну. Я боявся, що коли засну ‒ то на віки вічні. Повертав до себе собачу морду і стискав за вухами. І Палений тягнув, корито шурхотіло далі. «Пес пса розуміє», ‒ шурхотіла й мені в голові перша приказка собачників. І друга ‒ криничників: «Кожен сам проїдає свою дорогу, як червак». Либонь, це горів сухим жаром мій мозок.

Ми зупинялися все частіше. Скільки ми вже повзли і скільки просунулися ‒ я не знав. У кромішній печерності загуснув час і обшир стіснився до доторку двох істот. Лише хрипи нашого дихання позначали, що в цій довжелезній могилі є щось живе. Аби не зомліти ‒ бо тоді кінець усьому! ‒ я гриз гіркувату яворину корита. І раптом з писка Паленого вихопилося здушене булькання. Якби я й не розумів собачого говорения, то здогадався б, що збудило так його. Спереду потягло запашком снулої риби, гірчавою намоклої верби. Найперший, найгостріший у пам'яті запах мого дитинства. Ріка!

Здавалося, й сама кров кинулася вперед. Зате Палений з мукою долав кожну нову п'ядь, колінкував, сипів. Тепер уже я підсував його вперед, а відтак на руках тягнув корито з собою. Свіжак з ріки надув мені силу в груди. А може, то був судомний порив, що передує безсиллю? Ми вилупилися з діри в одній напівживій грудомасі, пов'язані сиром'ятним ременем і жадобою життя. Палений хотів жити ‒ я читав це в його очах, що тьмаво скліли проти місяця. Хотів, але вже не мав для цього сил. Його життьова снага залишилася в печері, він простелив нею дорогу мені.

І тоді я заревів, як буйвол, не боячись себе виказати. Я гупав чолом об денце корита так, що воно мало тріснути, як тріснув мій терпець. А пес безвільно лежав у хвощах, ганьбливо відводячи вбік очі. Я перехилив його в корито, натягнув на себе шлею і потягнув до ріки. Там завбачив притороченого до вільхи рибальського дубака. Човен насподі води мав зовсім мало, якраз стільки, аби в ній озвалася колючими мурашками вивихнута нога. Я з змив натруджені руки і дав напитися з пригорщі псові. Та його спалена горлянка не брала питво. Я мусив поспішати ‒ звізди вже в'янули в текучому мареві передрання. Якщо ліхтарник не наткнувся на битого, то друга сторожа виявить його точно. Чекай ґвалтової сурми з Паланку!

Здоровою ногою я відтрутив від себе берег, тримачи ніс дубака проти течії навскоси. Тридцять протяжних загребин ‒ і я вже на протилежній обмілині. Обернув весло і, втикаючи обструг у дно, тихо посунув човна вгору. Місце тут не рибне ‒ на березі пусто, лише туман ходив росяним сріблом. Десь коло млинарні дробилися голоси, там засипали перше мливо. В клубовинні досвітньої мжі я заплив під мостові ребрини. Вхопився за слизьку палю і видихнув суху гіркоту ночі. Крутіль ходила під днищем, і мені теж оберталося в голові. Я прив'язав човна і притулився до Паленого. Пес був твердий і студений ‒ як вода за кочетом дубака, як кам'яні зуби дамби, як моє враз закоцюбле серце. Я не мав сили ревіти, сльози і кров запеклися в мені водно.

Я вивів човна на шумливу бистрінь і пустив за течією. А сам перевернувся через облавок у воду, закусивши в зубах паперову скрутку від Гречина.

У воді було легше, плавати я міг і з одною ногою. Мостом прогриміли кінні гонведи, передовий щось скоромовно розказував їм. Чи не по мою душу спіх? За двадцять літ ніхто не втікав із Паланку, хвалився колись пан Лойко… На березі я заліз у бузиновий кущ, перечекав. А коли стихло, потягся осокою, як перебитий вуж, до Жигової хижки. Хотів пошкрябати двері нігтями, та персти заклякли. Тоді клепнув у дошку двічі головою ‒ і зомлів.

До тямки я вернувся у вогненній пропасниці. Ноги і руки горіли рівним пекучим жаром. На правому зап'ясті тверділа свіжа монетка воску. Наді мною горбилася в чорній вовняній реверенді кістлява постать. «Смерть?» ‒ просипів я спаленими устами.

«А ти вже її заслужив? ‒ запитав твердий голос, знакомитий голос. ‒ Чим ти такий зосібний, аби тебе дочасно кликано туди?»

«Нічим», ‒ прошепотів я, аби ще раз почути себе, усвідчитись, що це я, що живий.

«Ногу виправили, ‒ гудів у ніс Божий Симко. ‒ Лишилося дух поправити. Це скит блаженної пам'яті отця Йова. Тут кожна щербинка намолена, тут і павутина простягне тобі спасенну нитку. Пий воду, вщипни хлібця. Утробі твоїй перемученій зараз більше нічого не треба. Хіба що сон. Сон ‒ то земне раювання нашої душі. Лишайся з миром до рана. А я пішов на молитовні чати».

Я спав, прохоплювався, аби впертися очима в темну тишу, і засинав знову. Цвіркун заколисував