На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Каже реваш: не потрібні мені поклони; поклон, переклон і прокльон. Мої матері ялини чубаті братаються з сонцем, кохаються з сонцем.
— Каже золото: я із сонця з-над сонця. Мій блиск затьмить саме сонце. Затьмить світ, засліпить, розчавить. А твій блиск лиш на мить бухне у вогні, і ти вже попіл.
— Каже реваш: твій блиск спокушає світ до чвар, до вбивства. Ти будеш блистіти над мертвими і старшувати на цвинтарах. Мій блиск відродиться у ватрі і у злагоді.
— Каже золото: мій блиск у заплітках дівчаток, у збруях, у панцирах, в обладунках, у золотих возах, у золотогривих конях з золотими вуздечками, у золотих орлах, у золотих книгах, у золотих струнах. Від золотих кораблів течії золотошумні з пупка землі, з Риму б’є в очі золото. Золото на хрестах храмів, на крилах святих, ангелів. І до Бога сягає.
— Каже реваш: на сонці заблиснеш, уночі погаснеш, без тріски, без живої іскри ти чорне, ти холодне. Нічний хробачок-світлячок золотіший від тебе. Моя тріска сестру-тріску знайде і викрешуть згоду, живий вогонь із себе, з неба, з Бога. А де ж твій огонь, золото?
— Каже золото: мій вогонь спить у очах золотошальних, викрешу його, збуджу, зашумить, вогняним крилом полетить, підпалить ліси, міста, країни, спалить, випалить.
— Каже реваш: у тобі війна, у мені — згода. Ти не вогонь, а ілюзорний вогник, ти дзеркало-омана, ти упирпаскуда, щезни, згинь, пропади! Твій огонь весь час новий.
— Каже золото: ти голодний ведмедик з пущі, смокчеш власні лапи. Не ворухнешся, засохнеш. Я лечу через світ, рухаю світом, як вітер, поєдную світ, годую світ. Мене можна виміняти на хліби — на меди, на коні — на воли, на ліси — на країни, на війну — на мир, на любов — на честь. А тебе?
— Каже реваш: ти з дороги — я з плаю, з базару ти — я з вулика, ти з суші — я з джерела, ти з галасу — я з шепоту. Мене не потрібно обмінювати, цей реваш єдиний, ця людина єдина. До мене прийдуть, за мною підуть, бо я вартісний і незамінний.
— Каже золото: ти виконаєш своє і перетворять тебе на сивий попіл.
— Каже реваш: де твоє коріння, золото? Де шишки, квіти, насіння? Де твоя золотоскибна рілля? Сійся, золото, насінням, випалена глино! Загребе тебе земля, загасить, не відростеш.
— Каже золото: скільки ж патичків, скільки ж кілочків, скільки ж чоловічків зігниє навіки. За тисячу літ, за тисячі літ я завжди — те саме золото. Навіть в могилі в землі — золото.
— Каже реваш: золото, ти не золото, справжнє золото не блискуче, незамінне.
Цвилинюк сів. Молоді жаб’ївці припинили грати в карти, повернули голови до Цвилинюка. Ґіжицький захоплено видихнув:
— Але ж він хитрий.
Гарасимко засміявся, голосно утішився:
— І справді хитрий.
Томашевський бурнув від карт:
— А хіба гроші не берете, відповідно до реваша?
— А що ж брати? — здивувався Цвилинюк.
Томашевський засміявся:
— Може краще чорта з Сігету до грошей, відкриє вам світ.
— Для чого мені гроші — пояснив, подумавши, Цвилинюк, — коли мені чогось буде треба, я піду з ревашом до Дувида Бернгаута, він Фоку знає і мене добре знає.
7
Томашевский більше не відповідав, зайнявся картами. Біля карт тіснилося щораз більше глядачів. Вітролом пошепотівся з Іваниськом, а потім підійшов до Томашевського, поклав йому руку на плече і запитав:
— А що це таке?
Заглиблений у гру Томашевський не відповів.
— Коли закінчете? — наполягав Вітролом, звертаючись до Ґіжицького.
Ґіжицький охоче відповів:
— Ця перша гра вже закінчується. Але гра в карти ніколи не закінчується. Можна грати ніч і день.
— А на що ви граєте?
— На реваш, — відповів Ґіжицький.
— Що? — здивувався Вітролом. — Весь реваш програти в карти?
— Необов’язково. Просто той, хто програє і хто виграє, зроблять позначки на кантах своїх ревашиків і після оплати розрахуються.
Вітролом надалі терпляче приглядався, тимчасом гра закінчилась.
— Граємо ще? — запитав Томашевський.
— А я вас щось попрошу — чемно промовив Вітролом.
— Що? — буркнув нечемно Томашевський.
— Не грайте тут більше, — попросив Вітролом, — тут бутин, а до того ж реваш.
Томашевський стенув плечами.
— Тут же не церква, а у вас більше заборон, ніж у церкві.
Фока поспішно втрутився:
— Грайте, якщо хочете, але згідно зі звичаєм не годиться грати у карти на бутині.
Савіцький намагався захистити Яся:
— Мій батько розкладав пасьянси навіть у свята, але якщо такий звичай…
Томашевський закусив губу і поспішно поскладав карти.
— Так, паничу, звичай, ми розуміємо, — і швидко сховав карти до кишені.
— А що ж можна? — запитав Кімейчук.
Вітролом зірвався:
— Все можна, аби лиш годилося. Загадки можна.
Гарасимко зголосився:
— Я розкажу загадку.
— Розкажи, розкажи, — заохочували компаньйони.
— Загадки, — волав Петрицьо.
— Загадки, загадки, — поторювали інші все голосніше.
Гарасимко споглядав задерикувато на Яся.
— А чи все-одно, які загадки?
— Загадка, то загадка, — заспокоював старий Кочерган.
Гарасимко промовив:
— Шимбале-шимбале — панна тоненька, дірочка маленька, два пальці тримають, а два запихають, душко солоденька!
Мандат зареготав, і компаньйони реготали, голосний сміх, як іржання, пролетів по колибі.
— Починається, — буркнув Вітролом.
— Що починається? — запитав холодно Ясьо.
— Та видно, що, — відповів поважно Вітролом.
— Ну, відгадуйте, — напирав Гарасимко.
— Та хто ж це не знає, — сміявся Мандат.
— То кажіть, — заохочував Гарасимко.
Всі мовчали, одні, бо знали загадку, інші, щоб не руйнувати бутину, ще інші, зрештою, остерігаючись пастки Гарасимка.
— Відгадуйте, — сміявся Ясьо. А за мить сказав — ігла.
— Всі тішились, а найбільше — сам Гарасимко.
— Ну, далі, далі, Гарасимку, ще, — просив його Мандат.
Гарасимко, опановуючи сміх, сказав:
— Шимбале-шимбале, просив хлопець в дівки дірки, вона каже: товсте маєш, не упхаєш…
Знову реготали, але ніхто не відгадав. Гарасимко, не зважаючи на всі спроби, не розкрив загадки. А коли всі наполегливо його просили — далі, то говорив далі:
— Шимбале-шимбале, ціпко стоїть, слабко висить, весь кудлатий, кінець лисий.
— Те саме, — вирвався Мандат.
— Що саме? — запитував поважно Гарасимко. — Зовсім не те саме. А може ось це буде те саме: забив, як сук, витєг, як флєк, а з кінця капає.
Заразний регіт захоплював бездумно одних, але відштовхував інших. Втаємничені компаньйони не видати Гарасимка, сміялись тихіше. Ґєлета, скупий на похвалу, стримувався, але слухав з зацікавленням.
— То що ж, — нетерпеливився Гарасимко, — ніхто не знає?
По кутках шепотілися. Бомба визнав неохоче, але без насмішок:
— Надто складне! Де ж іще такі винахідники, як
