Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

Валентин заклопотано подивився собі під ноги.

— Я ось що подумав, — сказав після кількох хвилин мовчанки, — контролювати свої бажання — це насправді не проблема, інше питання, як виявити причини цих бажань, вірніше навчитися їх нейтралізувати… Одним словом, я про те, що займуся цим самотужки.

— Ти впевнений?

— Так. Із усім можна навчитися жити, — усміхнувся він, — це я говорю тобі як практик.

— Практик… чудо ти моє, золоте!

У колясці заворушився Андрійко, Терезія приклала вказівний палець до губ і сказала «тссс». Вона обережно зняла з коляски сітку проти комах, поправила на малому покривальце, знову сховала коляску під сіткою, трохи підколисала малюка, і той міцно заснув.

Терезія більше не поверталася до цієї розмови. Роки йшли, Андрійко ріс, а Валентин більше не купував спортивних речей, що передбачали серйозні фізичні навантаження. Коли малий навчився ходити, а потім не лише говорити окремі слова, а й вимовляти перші речення, Валентин випадково почув від синочка слово «бокс». Він сміявся, розповідаючи Терезії про це, сказав, може, син стане великим боксером, якщо природа відпочила на мені…

— Не говори так, — усміхнулася Терезія.

— Ну чого ж? Це приблизно так і відбувається. Часто так є, що діти обирають кардинально інший шлях від своїх батьків.

— Головне, щоб цей шлях ми йому не нав’язували. Щоб він сам обрав те, що бажає.

— Це правда. Але ми мусимо йому деколи підказувати, щоб він знав, що у світі вже існує, з чого треба робити свій вибір.

— Валику, ну ти ж у нас тямущий тато? Поганого не запропонуєш? — усміхнулася Терезія.

— Випивку і паскудних дівок — точно не запропоную, — пожартував Валентин.

Одного разу, якраз у суботу, кур’єрська доставка одного зі спортивних інтернет-магазинів привезла масивну, видовжену боксерську грушу, боксерські рукавиці, боксерський шолом і матрац під ноги.

— Що це? — здивувалася Терезія.

— Це малому, — усміхнувся Валентин.

— Знову?

— Так.

Вона нічого не сказала, лише задумалася, де Валентин розмістить цю боксерську грушу — в будинку не було жодного підхожого місця.

Через місяць кур’єрська доставка привезла гумову надувну байдарку і байк. Терезія поглянула на велосипед і пожартувала, що це все, мабуть, для неї, бо на старому дорослому велосипеді їздить лише вона — переважно в найближчий магазинчик за хлібом, або до відділення банку — платити рахунки за воду й електрику.

— Тільки байдаркою я туди точно не доберуся, — сказала вона і демонстративно вийшла з вітальні.

Коли Андрійко пішов до школи, він так і не навчився їздити на велосипеді. Він залишився байдужим також до лиж, ковзанів, сноуборда, боксерських рукавиць. Лише один раз пробував їздити на роликах, але боляче гепнувся на дупу й більше до них не торкався. Після закінчення першого класу Валентин купив синові моторолера, довго пояснював, які його переваги, кілька разів прокатав малого в кінець вулиці — до водонапірної вежі і назад до їхнього будинку. Терезія ніяк не відреагувала на покупку моторолера: вона дивилася, як Валентин натхненно розповідає Андрійкові про швидкість і правила руху, й про себе усміхалася.

З роками Терезія навчилася бачити завтрашній день: Валентин купить альпіністське спорядження, авіапланер, квадроцикл, спортивний мотоцикл чи швидкісну машину, все це показуватиме Андрійкові, пояснюватиме, як це працює, хизуватиметься покупками для сина-підлітка перед своїми партнерами з клініки, словом, навіть коли чоловік купить надшвидкісний, надсучасний гелікоптер… вона твердо знала, — ні: була в цьому трохи ніби по-містичному переконана, — що її Андрійко, її неговіркий, спокійний і фізично трохи хворобливий син стане блискучим шахістом, оскільки він уже переграв усю школу і старших від себе на п’ять-шість років дітей, переграв усіх-усіх на районних, міських і обласних змаганнях серед школярів, а одного разу, на літній школі юнаків-шахістів, зіграв десять непростих партій із самим Василем Іванчуком, після яких гросмейстер вирішив не випускати малого зі свого поля зору.

Терезія захоплено дивилася на свого чоловіка, як він по-дитячому радіє від купівлі спортивних речей і розуміла, що це, можливо, і є найкраща терапія, яка усім приносить радість. І скляні кістки тут ні до чого.

— Валику, давай на наступних вихідних я покатаю тебе на нашому озері на байдарці? Як ти на це дивишся?

— Я — за! — захоплено відповів Валентин, — але в мене одна умова: тістечко з чорницями! Можна?

— Можна! Але тільки одне.

31 травня 2013, Київ

Поетеса Тоня Трюфель, за паспортом — Антоніна Сухарєва, молода й симпатична дівчина з охайною фігурою та стрункими ногами, чим вона вельми подобалася мужчинам-сексистам, крутилася у столиці понад шість років і була популярною в молодіжній літературній тусівці, де почувалася, як риба у воді. Вона весь час працювала коректором у товстому аграрному журналі, була по вуха завалена роботою, статтями, новинами, дайджестами та іншими текстами про агробізнес і нову агротехніку. Через малу зарплатню ледве зводила кінці з кінцями, іноді