Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Нічого страшного, — обійняв її чоловік, — я хочу, щоб у нього це було вже зараз.

— Все це потребує дуже багато місця.

— Нічого страшного, час швидко збіжить, речі не довго будуть лежати без діла.

Коли Андрійко пішов у свій неповний рочок, то Валентин одного вечора приніс хокейну ключку, сноуборд і гірські масивні лижі, через що Терезія занепокоєно сказала:

— Валику, це вже не смішно.

— Ти про що? — заклопотано сказав він, розглядаючи кріплення на сноуборді.

— Ти лише не ображайся…

— Кажи, що думаєш. Ми завжди говоримо одне одному тільки правду.

— Добре, — сказала вона, бгаючи руки одна одною.

Він доброзичливо і запитливо поглянув на Терезію.

— Валику, піди до Ігоря на прийом.

— Навіщо?

— Розкажи йому про все це, — показала вона очима на лижі, ключку та сноуборд.

— Що ти цим хочеш сказати? Що я ненормальний?

— Я такого не казала. І ти чудово, як фахівець, знаєш, що йдеться не про це.

— А про що?

— Може, Ігор тобі як своєму колезі допоможе розібратися з певними моментами, можливо, підкаже, як чинити, коли ти маєш певні бажання і думаєш, що їх втілення — це вихід із ситуації.

— З якої саме ситуації? — в його голосі з’явилося певне нетерпіння й незадоволення.

— Можливо, я не так це сказала…

— Я чудово усвідомлюю те, що ти кажеш. Дякую за ці зауваження. Більше того — я навіть сам іноді про це думаю. Але не вважаю, що це є проблемою.

— Як знаєш, — сказала Терезія.

Після важкої кількахвилинної мовчанки Валентин сказав:

— Але я не сказав головного.

— Ти про що?

— Терапія в Ігоря не може бути ефективною.

— Чому? Він поганий фахівець?

— Ні, він один із найкращих у нашому місті.

— Так у чому річ?

— Він мене знає.

— Не розумію.

— Він мене знає. Тепер розумієш?

— До чого тут це?

— Він мене знає, як облупленого.

— А-а-а, я здогадалася. Це йому заважатиме?

— Так. Це йому не те, що заважатиме. Він буде — ніби в лабіринті, з якого не знайде вірний вихід. Це така специфіка роботи.

— Ясно, значить — тобі мізки ніхто тут не вправить? — хихикнула вона.

— Виходить, що так. Ти приречена жити з ненормальним, — усміхнувся він.

Терезія помітила, що жарти нічого не згладили. Він швидко змінився на лиці, його шкіра потемніла, ніби стала напруженою, на лобі з’явилося декілька зморшок. Валентин вийшов із будинку і допізна вовтузився на подвір’ї, потім у гаражі, гуркотів там, прибирав, перекладав із місця на місце речі, які лежали на стелажах. Терезія довго думала над сказаним, дорікала собі, що зробила йому боляче, потім погодувала Андрійка і вклала спати, наспівуючи йому колискові.

Через декілька днів Валентин сам повернувся до цієї розмови. Коли Андрійко спав у візочку на їхньому подвір’ї під тінистою грушею, Валентин обережно підійшов до дружини, аби не розбудити малюка, і сказав, що вона абсолютно права. Терезія поглянула на нього здивованим поглядом, однак миттю зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти тільки не переживай, — сказала вона Валентинові, — я не проти цих покупок, якщо тобі це подобається. Вони ж нам не заважають, і ми щасливі. Правда?

— Так, але я не про покупки. Я думав про Ігоря. Він і справді може мені допомогти. Але не сам. Можливо, в нього є знайомий психотерапевт, який мене не знає. Тільки це надто тривалий процес.

— Ну і що? Якщо ти хочеш цього, то візьмися за цю справу.

— Ні. Тут не про мої бажання йдеться. Така терапія — це не тиждень, не місяць і навіть не півроку. Це дуже тривалий шлях — принаймні, наскільки я це поки що уявляю.

— Ну і що? Гроші — не питання. Це важливіше від грошей. Правда? Я переживаю за тебе.

— Якраз ідеться не про гроші. Я не уявляю, чи буде в мене стільки часу, щоб витратити його на цю терапію. Розумієш? Це постійний, системний рух. Усе має бути чітко розплановано і заздалегідь. Я не впевнений, що зможу витрачати стільки часу. Це відволікатиме мене від вас, від моєї практики. Я й так не завжди маю зайву годину на тижні.

Терезія, яка сиділа на невеликому ослінчику з книжкою, пригорнула його руку й обіперлася на неї головою.

— Ти все перебільшуєш. У тебе буде декілька годин на