Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?
Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.
Коли ми виходимо із Санаторію разом, батько цілком байдуже проминає цю потвору. Що ж до мене, то я кожного разу приголомшений дощенту цим стихійним маніфестом безсилої ненависті. Я тепер на дві голови переріс батька — маленький і схудлий, він дріботить поруч своїм старечим кроком.
Наближаючись до Ринку, ми бачимо незвичайну метушню. Людські натовпи носяться вулицями. До нас доходять неймовірні новини про вторгнення до міста ворожого війська.
Серед загальної розгубленості люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Їх нелегко сприйняти. Війна, якій не передували жодні дипломатичні заходи? Війна посеред блаженного спокою, не потурбованого жодним конфліктом? Війна з ким і за що? Нас інформують, що наступ ворожого війська додав сміливості місцевій партії незадоволених, які висипали на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних громадян. Ми справді побачили групу тих заколотників у чорних цивільних костюмах з білими перехрещеними на грудях ременями, що мовчки просувалися містом з карабінами навпереваги. Юрба відступала перед ними, тіснилася по хідниках, а вони крокували, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких виразно проглядалося почуття переваги, блиск зловтіхи і якесь дещо змовницьке підморгування, немовби вони ледве стримувалися, щоб не вибухнути сміхом і тим самим розвінчати всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнають з юрби, але веселі погуки тут-таки притлумлюються страхом від наведених цівок. Минають нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці переливаються тривожними юрмами, що понуро мовчать. Над містом плине глухий гамір. Здається, ніби здалека чути артилерійський гуркіт і брязкотіння возів з боєприпасами.
«Я мушу пробитися до крамниці, — каже батько, блідий і рішучий. — Тобі не конче йти зі мною: ти тільки заважатимеш, — додає він. — Повертайся до Санаторію!».
Голос боягузтва радить мені скоритися. Я ще бачу, як батько протискається у щільний мур натовпу — і гублю його з очей.
Через бічні провулки я квапливо прокрадаюся містом угору. Я свідомий того, що на цих стрімких дорогах мені вдасться півколом обійти забите людським напливом середмістя.
Там, у горішній частині міста, юрба була рідша, врешті її не стало зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. У ньому тьмяно-блакитним полум’ям горіли ліхтарі, ніби якісь жалобні асфоделі[219]. Кожен ліхтар був оточений роєм хрущів, тяжких, мов кулі, і підтримуваних у бічному, навскоси, польоті вібруванням крил. Деякі з них, попадавши, недолуго вовтузилися на піску з випуклим хребтом, привалені твердими панцирами, під які силкувалися повкладати розпростерті тонюсінькі плівки крилець. Стежками і травниками прогулювалися перехожі, заглиблені в безтурботні розмови. Останні дерева звисають над подвір’ями будинків, розташованих унизу і припертих до паркового муру. Я йшов уздовж нього — з мого боку він заледве сягає грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв схилами заввишки з поверх. В одному місці з-поміж дворів рампа з утрамбованого ґрунту виходила на висоту муру. Я легко переступив її бар’єр і тією вузькою греблею протиснувся між збитими докупи стінами вуличної забудови. Мій розрахунок, який спирався на чудове відчуття простору, був точний. Я опинився ледь не навпроти санаторійного будинку, головна садиба якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Як завжди, я входжу подвір’ям ззаду, через браму в залізній огорожі, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, на його вид мене ледь не тіпає від огиди. Я хочу чимшвидше пройти це місце, щоб не чути того видобутого з глибини серця стогону ненависті, — коли це раптом, жахливо вражений, не вірячи власним очам, я зауважую, як він стрибками віддаляється від буди і, спущений з ланцюга, біжить периметром подвір’я з глухим, як із бочки, гавкотом, намагаючись відрізати мені шлях до втечі.
Закляклий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший куток подвір’я, інстинктивно шукаючи якогось прихистку, ховаюся в розташованій там малій альтанці, чудово усвідомлюючи всю марність моїх зусиль. Кудлата тварюка наближається до мене стрибками — й от його морда вже коло входу в альтанку замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, я зауважую, що він розмотав ланцюг на всю його довжину, волочачи його із собою через усе подвір’я, і що сама альтанка лишається для його зубів недосяжною. Загнаний і знищений переляком, я майже не відчуваю полегкості. Мої ноги підкошуються, і я, замалим не зімлівши, дивлюся на нього. Я ніколи не бачив його настільки зблизька, і щойно тепер з моїх очей наче спадає полуда. Наскільки ж велика сила упередження! Наскільки потужний страх! Яке засліплення! Та ж це людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощеному, метафоричному, узагальненому пориві незрозумілим чином прийняв за пса. Тільки зрозумійте мене правильно. Це був пес — на всі сто, але в людській подобі. Псячість є внутрішньою якістю і може виявляти себе в людському вигляді незгірше, ніж у тваринному. Той, який стояв переді мною на порозі альтанки з пащею мов навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними в жахному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом. Обличчя жовте, кістляве, очі чорні, злі і нещасні. Судячи з його чорного костюма та плеканої бороди, можна було прийняти його за інтелігента, навіть за вченого. Це міг бути, наприклад, старший брат-невдаха Доктора Ґотарда. Але цей перший погляд був хибний. Його великі вимазані клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, простацькі вертикальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкове оманливе враження. Це був радше якийсь палітурник,
