Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
Ярина поспіхом заховала пшеницю в торбинку, яку прип’яла мотузком зісподу зібраної тетянкою спідниці.
За тиждень після нічного випадку до Стецюків уже офіційно й удень завітали трясуни, очолювані Калюжним і Заболотним. Останній робив вигляд, що нічого від Стецюків не отримував.
— Нам тут вісточку принесли… кажуть, у вас хліб є захований… Значить хочемо совєцьку владу скинути, да? Де хліб, суки! — заверещав, мов різаний, начальник комнезаму.
— Я скажу, де хліб… — почав був Дмитро, вийшовши наперед й дивлячись налитими кров’ю очима не на односельця, а на Калюжного.
Не давши Дмитрові договорити, Заболотний зарядив йому по обличчю кулаком — раз і тут-таки вдруге. Чоловік похитнувся, але втримався на ногах скоріше завдяки силі волі, ніж фізичній силі, од якої й сліду не лишилось. Втер долонею заюшеного червоним рота, виплюнув на підлогу закривавлений зуб й помацав порожнє місце, де той зуб ріс. Ярина кинулась було до активістів, але відразу отримала влучний удар боком гвинтівки спочатку в живіт, а тоді, коли вже лежала на підлозі, два рази по спині. Із жінки вирвались глухі стогони. Діти кинулись до матері, але Калюжний їх спинив, відкинув, мов кошенят, одним помахом дужої руки. Підстрибнув до Дмитра та вгамселив його по вухах двома долонями. Дмитро впав біля дружини, схопившись за голову, — удар Калюжного виявився професійним, і з вух селянина цівками стікала на підлогу кров. Він дивився на дружину й хапав повітря широко відкритим ротом. Ярина повільно підняла руку й погладила чоловіка по щоці.
— Де зерно? — заволав що є сили комісар, і Юстин із Андрієм залізли під ліжко й звідти дивились, як б’ють їхніх батьків — ногами, руками, прикладами.
— Закрий очі, Юстинцю, закрий очі, — пошепки благав старший братик і показував, як треба закривати очі.
Юстин дрібно кліпав повіками й не міг відірватись від споглядання цієї моторошної картини — з облич його батьків шматками летіла глевка кров’яниста маса, коли чийсь брудний черевик торкався їхнього обличчя. Дмитра та Ярину підняли на ноги й почали допитувати. А ті мовчали, мов заціпило їм.
— Та най не кажуть, — зверхньо озвався Заболотний. — Я ж слідкував за ними, паскудниками, — напускаючи на себе поважності, зітхнув та продовжив: — Ходімо, товариші, покажу, де копати.
Заболотний чвиркнув крізь зуби, підійшов впритул до Дмитра, зазирнув йому в одне око, яке, на відміну від іншого — підбитого й запухлого, випромінювало ненависть, взяв чоловіка за барки й процідив:
— Ех, ви, куркуляки!
З усієї сили довбанув Дмитра об стіну. Чоловік повільно сповз на підлогу, залишаючи на білому тлі стіни червону стежечку.
— Гайда! — рвучко гаркнув Калюжний, показуючи Заболотному, хто тут головний. Кузьма Лукич улесливо усміхнувся начальнику.
— На городі закопали, упирі. У мене записані координати. Там від пеньочка треба рахувати кроки.
Дмитро підвів голову, подивився у саму глибочінь ясно-блакитних Лукичевих очей та прожебонів:
— Я ж тебе від смерті врятував. У лісі… тоді…
Лукич розставив врізнобіч довгі мускулисті руки й, озираючись на усіх, хто був у хаті, вимовив:
— Так, а я тобі зайця дав, — незадоволено пхикнув і додав: — От, народ! Куркулі, одним словом. Усе їм мало.
2000-ні
Цілісінький день надворі панує по-весняному тепла й сонячна погода. Незважаючи на це, надвечір календарна осінь бере свого. У вікна перелякано й поривчасто стукається потужний вітер, кидаючи на шибки масивні краплі дощу. Той дощ відбиває дріб об скло. З кожним новим поривом вітру все сильніше та загрозливіше ляпотить. Перетворюється на крижаний мак, рясно пересіяний із чималими бурулями граду. Негода щосили мститься теплу. Морозяною вологою і вітряними завиваннями ритуально закликає на зміну пізній різноколірній осені лаконічну у своєму забарвленні зиму. Постарілий листопад чіпляється за життя суглобистим гіллям голих дерев, не бажає миритись із невідворотним майбутнім, сперечається з Творцем, відмовляється відступати й докладає чималих зусиль, аби розтопити перший сніг. Листопад парує ще не остиглою остаточно землею, вкриває її, мов рядюгою, страпатим шаром пожовклого, пом’ятого й зотлілого листя, яке вже не кружляє безтурботно, як у жовтні, а сумно припадає в росяних риданнях до землі.
У мурашниках-багатоповерхівках різними відтінками електричного світла спалахують одне за одним квадратики численних віконець. І що темніше робиться надворі, то більше вогників майорить на темному тлі закованого в горизонти простору. Цього дня світло в більшості міських квартир не схоже само на себе — воно тьмяніше, ніж зазвичай, і сконцентроване лиш на невеликій рухливій цятці десь у кутку вікна-прямокутника. Люди запалюють свічки: від тоненьких медового кольору, які зазвичай ставлять у храмах «за здравіє» чи «за упокій», до білих побутових чи кольорових з ароматизаторами. Темно-жовті воскові олівчики тліють швидко й першими закінчують своє життя, залишаючи по собі лиш плавлену калюжку та легкий нагар на підвіконні. Запалюючи цю свічку, сучасна міська людина воленс-ноленс уявляє собі покійника із подібною свічечкою в складених на грудях руках — бабцю чи діда, які вже давно віддали Богу душу й тепер нагадали про себе ось цим нехитрим восковим патичком.
Інші люди використовують білі із крихкого воску свічки, які лишились у хазяйстві українців з тих часів, коли у містах та селах через неабияку економію вимикали надовго світло. До тих свічок на додачу, якщо пошукати добре, можна знайти й сухий спирт, бо ж дехто мав електричну плиту, а готувати їжу треба було й за умови тотального вимкнення електрики. Ті, хто запалювали ці свічки, поринали надовго в спогади про безжальні, а комусь і веселі дев’яності, замислювались, згадуючи своє безтурботне дитинство, а чи бурхливу юність.
Кольорові й оздоблені різними виліпленими із воску витребеньками, як-от троянди, серця чи зайчики зі слониками, а також грубі присадкуваті свічки з різними ароматами — від простого зеленого яблука, яким пахтить кожен салон маршрутки в місті, до екзотичного манго-маракуї, які зазвичай використовуються як засіб для знищення молі, запалювали естети й гурмани, люди з вищого світу, а також водії можновладців, подруги депутатів, свати народних артистів та до них наближені.
Запалювання свічок наприкінці листопада єднало різних людей у селах, селищах, містечках та містах різного підпорядкування, зближувало їх у поривах згадувати про загиблих, замордованих та заморених голодом. Кожен дивився на свою свічку й заглиблювався в міркування. І не важливо, що, врешті-решт зринуло, із пам’яті. Важливо, що підсвідомість починала працювати. Бодай на одну хвилю збурювала генетичну пам’ять, і хто
