Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Може, й так, — погодилась Оксана та лягла біля замріяної сестри, аби до ранку згадувати обличчя мами й татуся, а також молодших братів.

***

У передостанній день листопада вночі тихо відійшла в потойбіччя бабуся — мати Дмитра Стецюка. По світанку вона лежала на своєму звичному місті, мирно склавши на грудях витончені голодом руки. Закриті очі зяяли чорними западинами, ніби саме туди, у ті безмежні провалля, пірнув скрипучий голод. Дмитро та Ярина безмовно дивились на охололе тіло матері. Чоловік заплющувався, аж давив повіками на очні яблука, до мерехтіння в очах, до болю в скронях.

Бабцю кволо відспівав піп-розстрига, якому пообіцяли склянку зерна після завершення ритуалу. Допоки тіло матері лежало на столі й чекало на поховання, у родині радились щодо місця захоронення.

— Ми не доволочемо її по такому снігу до цвинтаря, — монотонно рекла Ярина.

— Яму копати треба дні три, — не своїм голосом басив Дмитро, і його повіки самі по собі опускались на очі, як важкі ляди. — На городі можна, — додав після довгої паузи й приліг на лаву. — Попросимо когось допомогти.

— Терновий як прийде… якщо прийде… — Ярина, човгаючи ногами, зробила кілька кроків до покуття, підхопила плетене рядно, подолала відстань у кілька метрів, ніби підкорювала найвищу вершину світу, й, накривши Дмитра тим рядном, собі повалилась на сусідню лаву — сил дійти до ліжка, де, розмірено дихаючи, лежали діти, вже не віднайшлось.

Терновий приходив до Стецюків раз на кілька днів, приносив трохи своєї пайки дітям. Хоча й сам ледь клигав, пристав на прохання Ярини — допоміг у такій копіткій та невідкладній справі.

На городі, біля межі, розвели багаття, щоб бодай трохи прогріти мерзлу землю. Бо ж та земля ніби дитина, що не хоче їсти й зціплює при цьому зуби, склепила свої обійми й, здавалось, не бажала приймати в себе нових мерців. Ніби вже ті трупи, що наситили її по зав’язку, не дають дозволу на додаткові надходження — упираються всіма кістками зсередини.

Клаптик городу, на якому яскраво й весело палали дровенята, засочився відлигою, подобрів, просяк вологою. Як просякала колись слізьми носова хустинка в руках тендітної пані, яка, дивлячись на сільських дітей, не могла втримати в собі замилування, й ті замилування лились ручаями по її порцелянових щоках. Чогось саме зараз Терновому згадалась та панночка. Він навчався у школі, а вона приїхала до тієї школи із цукерками та книжками…

— Копаймо, — вивів Тернового із мандрівки по минувшині Дмитро.

Почали копати. Знесилені руки не могли дати ради заступам, чоловіки працювали з великими перервами — стояли, поклавши голови на долоні, складені хрест-навхрест на держаках лопат. Ті держаки лопат походили на диби. Ярина крізь вікно слідкувала за двома темними силуетами, що ледь-ледь рухались у мороці сірого ранку. Діти з цікавістю роздивлялись мертву бабусю. Андрій гонив Юстина від небіжчиці. А коли той не йшов, пригортав його личко до себе, затуляючи долонями очі. Сам тим часом влипав поглядом у воскове нерухоме і якесь незнайоме обличчя, впізнавав смерть, відчував її всередині себе, дивився на почорнілі бабусині повіки й переводив стурбований погляд на матір. «У неї такі самі». У цих чорних колах навкруг потьмянілих очей чекала на своє смерть. Діти це второпали і, що найголовніше, зовсім не боялись її, цієї загадкової та незбагненної гості. У хаті панувала густа, млосна тиша. Усі чогось чекали, але самі не знали чого. Ярині мріялось, що разом зі старенькою їхню оселю покинуть негаразди й, закопавши це вистраждане тіло в землю, вони оддадуть свою жертву й завдяки цій жертві будуть врятовані діти. Жінка обвела поглядом синів, встала із ослона й, похитуючись, підійшла до столу.

— Йдіть сюди, діточки, будемо прощатись із бабцею.

Двоє чоловіків не спроможні були із бодай невеликим пошанівком винести тіло з хати. Бабцю мало не впустили, знімаючи зі столу. Поклали на куфайку й поволокли спочатку по хаті, акуратно перетягуючи на порогах, а тоді й на город. Ярина допомагала волокти — притримувала голову.

Спустили тіло до ями, прикрили обличчя й складені руки рушником, попросили пробачення в старенької за порушення обрядовості, швидко засипали могилу й вже не могли зрушити з місця. Мовчали, дивлячись, як на грудчастий горбочок свіжої могили падає пір’ям ангелів лапатий сніг. Ті пір’їни торкались землі й тут-таки танули.

Ярина повернулась з городу вщент знесилена. Дочвалала до покуття й повільно опустилась на коліна перед образом, не відводячи погляду від осяйного обличчя Матері усіх матерів. Гаряче, хоч і безмовно, молилась. Її пересохлі губи гарячково ворушились. Зверталась Ярина до Бога, але не так, як її вчили ще з дитинства. Не завчену старослов’янську незрозумілу молитву вона промовляла, а своїми словами спілкувалась із Всевишнім, ніби говорила із подругою чи з чоловіком.

— Головне, — шепотіла зосереджено і, замість скласти руки в молитовній фігурі, емоційно розмахувала ними — і де лиш сили взялись? — Головне, аби на городі більше не було могил. Одна — це ще куди не йшло… важкий час, можна зрозуміти. Але, Господи, ми ж на тебе сподіваємось. Ти ж не допусти. Змилуйся над нами, — переводила дух, стояла якийсь час мовчки, опустивши голову, і так їй хотілось лягти на долівку, розкинути руки й вже так продовжувати молитись, але боялась впасти у сон, у сон одчаю та безсилля. Піднімала обличчя до ікони й продовжувала: — Ну, нехай і не наді мною змилуйся. Бери й мене, якщо вже… най так і буде. — Трохи підвищувала голос і озиралась — перевірити, чи не чують діти. Ні, сплять уже — повідкривали ротики. Ярина замилувалась на них, а тоді враз згадала про молитву й із божевільними нотками зашепотіла далі: — Якщо тобі треба, то забери і Дмитра… Але ж діти. — Не замислюючись над тим, що робить, помахала вказівним до образа так, ніби погрожувала вищій силі. У голосі з’явилась хрипота: — Хай би жили, Боженько. Най би вони жили. Хіба це так важко? Тобі ж нічого не важко — то я тебе прошу — нехай діти живуть… — жінка опанувала свою емоцію, вже тепер склала руки корабликом на рівні сонячного сплетіння і, заплющивши очі, повела далі. — Вони зовсім по-іншому житимуть. От, їй-бо! І церкви відбудують, і гнівати тебе не стануть. Лиш зроби так, аби весна прийшла скоріше. І зроби так, — переходила на повний шепіт, — щоб ми змогли витягти зерно. Щоб ніхто не побачив, бо ж тоді нам —