Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка. — Я вже домовився їхати з двома знайомими.

— Що ж , — Маккіббен був розчарований. — Тоді — до побачення. — Він одв’язав двох чистокровних жорсткошерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрався йти. Дік уявив собі переповнений «паккард», що торохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і — і гувернанткою.

— Газета пише, що редакції відома особа вбивці, — говорив Томмі. — Але родичі просять не називати ніяких імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це подобається, га?

— Певно, вони дбають про честь сім’ї.

Хеннан гучно вдарив по клавішах.

— Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом, — сказав він. — Не кажучи вже про Європу, в самій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.

Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.

— Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим, — сказав Томмі.

— Не згоден, — наполягав Хеннан. — Репутацією великого композитора він завдячував своїм друзям, що хотіли якось виправдати його непросипне пияцтво.

— Про що це ви? — спитав Дік. — Що з Нортом? Щось сталося?

— Ви хіба не читали сьогодні «Геральд»?

— Ні.

— Ейб помер, його побили в якомусь підпільному нью-йоркському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер,

— Ейб Норт?

— Атож, атож. «Геральд» пише...

— Ейб Норт? — Дік підвівся. — Помер? Це правда? Хеннан обернувся до Маккіббена.

— І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвардський клуб. Я знаю напевно, що він не належав до Рекет-клубу.

— Але так написано в газеті, — наполягав Маккіббен. — Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу. Побили в шинку, і він помер...

— Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу, — говорив Хеннан. — Це безперечно був Гарвардський клуб. Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, виведений із своїх туманних марень ні про що — може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови, — підвівся й рушив слідом за ними.

...Ейб Норт помер, побитий у шинку...

Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:

— Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в такому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо пообідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись пасія. Він до неї подзвонив, але виявилося, що вона померла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.

Князь кивнув головою.

— Може, я влаштую запрошення й для доктора Дайвера?

— Ні, ні, — поспішив відмовитися Дік.

Він спав міцно, і розбудили його звуки жалобного маршу за вікном. Вулицею сунула довга процесія: люди в мундирах і знайомих касках зразка 1914 року, огрядні здоровані у кашкетах і циліндрах, бюргери, аристократи, ремісники. Це товариство ветеранів ішло класти вінки на могили полеглих. Крокували повільно й статечно, свідомі того, що вшановують утрачелу велич, нездійснену мрію, забуте горе. Вираз смутку на їхніх обличчях був тільки маскою, але Дікові здушила раптом горло туга за Ейбом і за власною молодістю, що минула десять років тому.

 XVIII

Він приїхав до Інсбрука надвечір, відіслав валізи до готелю, а сам пішов подивитися місто. В останніх променях призахідного сонця уклінний імператор Максиміліан молився над бронзовими підданими, що оплакували його; четверо послушників-єзуїтів з книжками в руках походжали по алеї Університетського парку. Потім сонце зайшло, і мармурові свідчення колишніх облог, шлюбів та роковин огорнув сірий серпанок. Дік з’їв гороховий суп з дрібно порізаними ковбасками, випив чотири склянки пільзенського пива й відмовився від розкішного десерту під назвою Kaiser-Schmarren (кайзерівський омлет (нім.)).

Гори височіли над самим містом, і все-таки Швейцарія була далеко. І Ніколь була далеко. Ввечері, гуляючи по темному саду, він думав про неї, відстань сприяла роздумам, і він згадував усе найкраще, що в ній було. Згадалось, як одного разу вона прибігла до нього по зарошеній траві в тоненьких наскрізь промоклих капчиках. Стала на його черевики, пригорнулася й звела до нього обличчя, мов розгорнуту книжку.

— Подумай про те, як ти кохаєш мене, — прошепотіла вона. — Я не прошу, щоб ти завжди кохав мене так, але, будь ласка, запам’ятай цю мить. Запам’ятай, що десь у глибині самої себе я завжди буду така, як тепер.

А Дік утік від неї, рятуючи себе, — і тепер він думав про це, він загубив себе, хтозна коли, якого дня, тижня, місяця чи року. Колись він умів зазирати в сутність речей, розв’язувати найскладніші рівняння життя як найпростіші проблеми своїх найпростіших пацієнтів. Але за роки, що минули, відколи він уперше побачив Ніколь, мов квітку під каменем, на березі Цюріхського озера, і до зустрічі з Розмері, ця здатність притупилася в ньому.

Батькові поневіряння по вбогих парафіях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цінувати гроші. Але він не керувався природними прагненнями до забезпеченого життя — ніколи він не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрішньо незалежний, як тоді, коли одружувався з Ніколь. І все-таки його купили, як gigolo (платний танцюрист у дансингу (франц.)), і він якимсь чином дозволив, щоб увесь його арсенал замкнули в уорренівських сейфах.

«Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарнував, намагаючись навчити багатіїв азів людської порядності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів».

Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погдда стояла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій куртці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чорного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх гарненьких жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні