Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Дік мав із собою кілька журналів, куплених навмання в аеродромному кіоску: «Сенчері», «Моушн пікчер», «Іллюстрасьйон», «Флігенде блеттер», але він їх ще навіть не розгортав: куди приємніше було подумки спускатися до тих сіл унизу і тиснути руки їхнім жителям. Він відсиджував відправи в церквах, як колись відсиджував їх у батьковій церкві в Буффало, серед накрохмаленої затхлості святкових убрань. Він уважно слухав премудрості Близького Сходу, вмирав на хресті й лягав у сиру землю під затишною церковкою і, як колись, відчуваючи на собі погляд дівчини з сусідньої лави, вагався, скільки центів покласти на тацю — п’ять чи десять.
Англієць перемовився з ним кількома незначущими словами, потім раптом попросив у нього журнали, і Дік радо віддав їх йому, а сам почав думати про маршрути своєї подорожі. Почуваючись вовком в овечій шкурі у своїй кофті з ворсистої австралійської вовни, він з насолодою малював собі одвічну красу Середземномор’я, пропечену сонцем землю під оливами, селяночку з-під Савони в затінку дерев — обличчя зелене й рожеве, як кольори в ілюстрованому требнику. Він візьме її на руки і, викрадаючи, перенесе через кордон...
...Але там він покинув її — йому треба поспішати далі, до грецьких островів, до похмурих вод незнайомих портів, до самотньої дівчини на безлюдному березі, до місяця, що виплив з народних пісень. Пам’ять Діка зберігала різний мотлох з хлоп’ячих років. Але посеред цього строкатого непотребу ніколи не згасав ясний і болісно-неспокійний вогник допитливого розуму.
XVII
Томмі Барбан був вождем. Томмі був героєм — Дік випадково зустрів його в Мюнхені на Марієнплаці, в одному з тих кафе, де дрібні шулери грають у кості на розмальованих килимках і повітря аж двигтить від політичних суперечок і запеклих вилясків картами по столу.
Томмі, сидячи за столиком, заходився солдатським реготом: «Мбу-у-го-го! Мбу-у-го-го!» Взагалі він пив небагато; його коником була відвага, і приятелі завжди трохи побоювалися його. Нещодавно у Варшаві хірург видалив йому восьму частину черепної коробки; кістка ще не зрослася під волоссям, і найхирлявіший із відвідувачів кафе міг би вбити його, хляпнувши по голові скрученою серветкою.
— ...Знайомтеся: князь Челишов... — Це був сивий, підтоптаний росіянин років п’ятдесяти. — Містер Маккіббен... містер Хеннан.
Хеннан, жвавий, верткий і чорнявий — природжений блазень, — одразу ж сказав Дікові:
— Ні-ні, стривайте! Перше ніж подати вам руку, я хочу знати, чи довго ви ще морочитимете голову моїй тітці.
— Даруйте, я...
— Отож-бо, ви. І взагалі, що вам треба тут, у Мюнхені?
— Мбу-у-го-го! — реготав Томмі.
— Невже у вас немає своїх тіток? От і морочили б їм голови, а чужих не чіпали!
Дік засміявся, а Хеннан уже зайшов з іншого боку: — Ну все, годі, я не хочу більше чути про тіток. Може, ви взагалі все це вигадали. Справді-бо, я вас уперше бачу, щойно познайомилися, а ви вже торочите мені якісь небилиці про тіток. Де певність, що ви не затіяли якусь капость?
Томмі ще трохи посміявся, а тоді добродушно, але рішуче сказав:
— Ну, годі, Карлі. Сідайте, Діку. Що у вас чути? Як Ніколь?
Ніхто з цих людей не був йому потрібен, ніхто не викликав особливої симпатії — Томмі просто відпочивав тут, готуючись до нового бою; так досвідчений спортсмен другої лінії захисту майже весь час відпочиває, заощаджуючи силу для наступу, тоді як інші, гірші, тільки вдають, що відпочивають, перебуваючи весь час у стані виснажливої нервової напруги.
Хеннан, який усе ще не вгамувався, пересів за піаніно поряд і почав перебирати клавіші, раз у раз люто зиркаючи на Діка й бурмочучи: «Ваші тітки!», — а потім проспівав спадаючою гамою: «І взагалі ішлося не про тітку, а про політику!»
— То що ж у вас чути? — повторив Томмі. — А знаєте, ви змінилися. Не такий... — він не відразу підшукав слово, — ...бравий, як завжди, не той денді, що раніше.
Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова — костюмів химерного крою й кольору, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.
— Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу, — сказав він. — Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.
— А костюми нам шив у Польщі придворний кравець, — додав Томмі. — Так-так, я не жартую — особистий кравець Пілсудського.
— То була туристська подорож? — спитав Дік. Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляснув Томмі по спині.
— Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі — і при повному параді!
Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен — двома словами:
— Вони втекли.
— Отже, ви сиділи там у в’язниці?
— Я сидів, — сказав князь Челишов, дивлячись на Діка порожніми й тьмяними жовтими очима. — Цебто, не сидів, а переховувався.
— Певно, видобутися звідти було нелегко?
— Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі... — Він показав два пальці, на французький манір. — Одного я.
— Оце вже незрозуміло, — сказав Маккіббен. — Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?
Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгуючи:
— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив школу святого Марка.
Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в державній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайомиться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік думав, що життя трьох юнаків — занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.
Потім мова зайшла про те, чи страшно було Томмі й Челишову.
— Коли було холодно — так, — озвався Томмі. — Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.
Маккіббен підвівся.
— Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю машиною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... і гувернанткою.
— Я теж завтра їду до Інсбрука, — сказав Дік.
— Та невже? — вигукнув Маккіббен. — То, може, приєднаєтеся до нас? У мене просторий «паккард», а нас небагато — я з дружиною, діти і — гувернантка.
— На жаль, я не...
— Власне, вона не
