Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

Вдалої наради з Маризою, переказуйте їй моє дружнє вітання.

Маркус Ґольдман

— Ви вже роздрукували текст із додатка?

— Ні, пане Барнаскі.

— Ідіть і негайно роздрукуйте!

— Так, пане Барнаскі.

Маркує Ґольдман

СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА

(робоча назва)

Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.

Я зробив це відкриття в березні, коли гостював у нього в Аврорі, штат Нью-Гемпшир. Переглядаючи його бібліотеку, натрапив на лист і декілька світлин. Тоді мені й на думку не спало, що я стою на порозі одного з найбільших скандалів 2008 року.

[…]

На слід Елайджі Стерна мене навела колишня Нолина однокласниця на ім'я Ненсі Геттевей, яка й досі мешкає в Аврорі. Того літа Нола зізналася їй про любовний зв'язок із підприємцем з Конкорда Елайджею Стерном. Він посилав по неї до Аврори свого водія, Лютера Калеба, який привозив дівчину до нього.

Ніякої інформації про Лютера Калеба в мене нема. Що ж до Стерна, то сержант Ґегаловуд поки що відмовляється викликати його на допит. Він вважає, що на цьому етапі залучати Стерна до розслідування нема ніяких підстав. Тому я збираюся сам заявитися до нього з візитом. В інтернеті я з'ясував, що він навчався в Гарварді й досі — член товариств випускників університету. Палко захоплюється мистецтвом, знаний меценат. Як видно, порядний чоловік.

Особливо дивний збіг: Гусяча бухта, маєток, де мешкає Гаррі, раніше належала йому.

Ці два абзаци, написані вранці 30 червня 2008 року, були першою згадкою про Елайджу Стерна в моїй книжці. Я додав їх до тексту, зберіг документ і надіслав Роєві Барнаскі. А потім одразу вирушив до Конкорда, поклавши собі будь-що зустрітися зі Стерном і з’ясувати, що пов’язувало його з Нолою. Я був у дорозі з півгодини, коли задзвонив телефон.

— Гало?

— Маркус? Це Рой Барнаскі.

— Ти ба! Рою, ви отримали мій лист?

— Ґольдмане, ваша книжка — це бомба! Беремо її!

— Справді?

— Авжеж! Мені сподобалося! Мені сподобалося, чорт забирай! Страшенно кортить дізнатися, що ж буде далі.

— Мені й самому цікаво про це дізнатися.

— Послухайте, Ґольдмане, ви пишете книжку, й ми анулюємо попередню угоду.

— Я зроблю цю книжку, але по-своєму. Не хочу більше слухати ваших мерзенних порад. Ніяких ваших підказок і ніякої цензури.

— Робіть усе, що завгодно, Ґольдмане. У мене лише одна умова: книжка має вийти восени. Відколи Обама став кандидатом від демократів, його автобіографія розлітається мов теплі пиріжки. Тобто книжку про цю справу треба видавати швидко, поки нас не затопив шал президентських виборів. Ваш рукопис потрібен мені наприкінці серпня.

— Наприкінці серпня? Але ж залишається менше двох місяців.

— Авжеж.

— Цього замало.

— Робіть, що хочете. Ви маєте стати головною новиною осіннього сезону. Квеберт знає?

— Ні… поки що ні.

— Скажіть йому, раджу вам, як друг. І тримайте мене в курсі ваших досягнень.

Я вже хотів було роз’єднатись, аж він вигукнув:

— Одну хвилину, Ґольдмане!

— Що?

— Чому ви передумали?

— Мені погрожували. Декілька разів. Здається, хтось дуже не хоче, щоб я докопався до правди. І я подумав, що, може, ця правда заслуговує на книжку. Заради Гаррі, заради Ноли. Адже це теж частина письменницького ремесла, хіба ні?

Та Барнаскі вже не слухав мене: він ухопився за слово «погрожували».

— Погрожували? То це ж чудово! Це дасть нам шалену рекламу! Уявіть, якщо на вас буде замах, можете сміливо додавати собі зайвий нуль до обсягу продажу. А як уб’ють, то й два!

— За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.

— Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.

— На шосе. Їду до Елайджі Стерна.

— То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?

— Оце саме хочу з’ясувати.

— Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.

Елайджа Стерн