Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
— А посивіла тая головка? — питалася.
— Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.
— Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він.
— Не дбаю.
— Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач?
— Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину.
— Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод.
— Ні те, ні друге, — для тебе я все такий самий.
— Ах, як же ви легко брешете, мужчини!
— А жінки?
— Ми?… Як Бог дасть, — і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ.
Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в би; лиця, в діточу усмішку на устах.
— Чого так видивився на мене, не бачив мене?
— Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться…
— Як у вовчиці.
— Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні!
Відтрутила його.
— Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще — то Мотря.
— Ти її сестра.
— Так що? Вона Мотря, а я Ганна. Цілувати одну, а думати про другу, гарно так? По-лицарськи це? Це ж ошука!
— Та що це ти! — почав, але зона не дала йому прийти до слова.
— Так, так. Всі ви влюблені в Мотрю. І гетьман, і Чуйкевич, і ти — всі. Дурійка якась найшла на вас з тією Мотрею. Закрила очі руками і вдавала, що плаче.
— Але ж, Ганно, я люблю тільки тебе, люблю, що й виповісти не вмію.
— Бідний мій! Навіть балакати не навчили!
— А ти все до насміхів скора. Приманиш, а тоді насмієшся і відтрутиш. Сама не знаєш, чого хочеш.
— Знаю.
— Не знаєш.
— Знаю!.. Я хочу любові великої, сильної, як смерть.
— Власне, так люблю тебе.
— Ха-ха-ха!
— Цить!
І усміх угасив поцілуєм.
— Але тобі переслатися б треба. Ти втомлена.
— Не хочу спати. Жити хочу. Розумієш? Жити!
— Жити, — повторив глухо за нею.
— Пересидимо нинішню ніч. Добре? А може, ти сонний?
— Ні. Нас тут усіх безсонниця напала.
— Нечиста совість спати не дає.
— А в тебе яка?
— Це моє діло. Лиши мене!
— Але ж, Ганно!
— Йди геть! Йди, притулися до подушки, заплющ очі, може, Мотрю побачиш.
— Ганно!..
Довго не міг заспокоїти її. Схвильовані нерви гуляли. Ледве вблагав, щоб випила чарку вина дополовини, решту випив він, «щоб знати її гадки».
— І знаєш?
— Знаю.
— Які ж вони?
— Що це вино краще розгріває від моїх поцілуїв.
— А щоб ти знав. Поцілуї слаблять, а вино силу мені вернуло. І якщо ти мені не радий, то я знову можу сісти на коня і поїхати геть.
— Боже ти мій, я вже й забув, коли радів так, як нині, — з тобою.
Задумалася
— А коли-то ми в останній раз балакали на самоті? — спитала.
— Давно, — відповів, зітхаючи. — Ще за нашого першого життя.
— А невже ж то ми живемо вдруге? — питалася.
— Для мене перше життя було, поки ти не віддалася, — тоді прийшла смерть, а нині ми починаємо жити наново.
Відвернулася від нього:
— Не нагадуй, знаю сама!
— І любила його?
— Кого?
— Чоловіка.
Мовчала хвилину.
— Він був добрий.
— І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся.
— Він пропадав за мною.
— А ти?… Чому не відповіш на питання?
— Поміж мною і ним все наша перша любов стає.
Войнаровський задумався.
— І за мною вона теж, як тінь, снується.
— Мститься, бо ми зневажили її.
— Карає нас.
— Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш.
— Ти поповнила гріх.
— А ти, Андрію, ні?
Потонули в гадках… За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину.
— Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває.
— Якби не та булава, не боліла б голова.
— Хто її запопав, той спокій попроїдав.
— А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов'ю.
Хотів перечити, виправдуватися, — не давала.
— Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди.
— Може, — а асе ж таки я не вженився донині, а ти — Обидовська.