Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом.
— За п'ятдесят шагів!
— Морг навожений…
— І оброблений, обсіяний.
— Морг землі за п'ятдесят шагів!
Кивали головами й зітхали… «За п'ятдесят шагів».
— Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас.
— Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його.
— В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк.
— Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть.
— Промишляє народ.
— А на який кінець?
— На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю.
— Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його.
— Нігде правди нема, навіть між панами — ні.
— Поміж ними ще менше, ніж між людьми.
— Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має.
— Багато.
— А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав.
— Закони на те і є, щоб їх обходити.
— Світ на неправді стоїть.
— На ошуці.
— Тому, бо рівного права для всіх нема.
— Бо люди людьми… А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули.
— Сотниченко.
— Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники.
— Не знаю. На війну пішов.
— У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що?
— Не знаю. З ніким не правувався.
— Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся… Хитрець!
Підсміхалися лукаво.
— А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи.
— Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати.
— Ще й покарають.
— Може, й розстріляють такого.
— Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа… Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б.
— А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір.
— І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший.
— Бо цар!
— Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його.
— Ні.
— А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ.
— На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує.
— Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли.
— Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ.
— І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять.
— От Палія жаль, цей за нами стояв.
І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві.
Ой де ж то тепер пан Палій Семен, Де він тепер журиться, Та невже ж йому, бідному, в уму Ще й досі Хвастів сниться…Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч.
— От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався.
— Це був козак.
— Це був оборонець нашої волі.
— Це був ненависник всякого насильства.
Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє.
— Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг.
— Поки не піддурив.
— Бо мусів.
— Як я чого не хочу, то й не мушу.
— Гетьман побоявся за булаву.