Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Що, Бет стало гірше? – тут же запитав він.
– Я викликала Мармі, – відповіла вона.
– Правильно, Джо. Це твоє рішення? – запитав Лорі, допомагаючи їй зняти черевики, які ніяк не знімалися.
– Ні, лікар велів.
– Невже все так погано, Джо? – розгубився Лорі.
– Погано. Вона вже не впізнає нас. І навіть плюща на вікні не помічає. А ще недавно говорила, що листя на ньому, як зграя зелених голубів. Зараз це ніби Бет, а ніби й не Бет, і нічого їй не допомагає. Мама з татом так далеко, а Бог, здається, не хоче почути мої молитви.
Сльози застелили Джо очі, і, ступивши на сходи, вона витягнула вперед руку, боячись оступитися. Лорі підбіг і міцно схопив Джо за руку.
– Тримайся за мене, Джо!
Так вони і стояли якийсь час на сходах, і Лорі продовжував стискати руку дівчинки.
– Дякую, Лорі, – сказала нарешті Джо. – Я так рада, що ти тут. Без тебе мені було б зовсім погано.
– Не впадай у відчай, Джо. Потрібно вірити в краще. Тим більше, мама скоро приїде. Вона обов’язково виходить нашу Бет.
– Я рада, що татові краще. Тепер мамі буде не так важко залишити його. Нещастя валяться на нас одне за другим. І все-таки найбільше впало на мене, – сказала Джо і знову заплакала.
– Невже Мег не допомагає тобі? – обурено запитав Лорі.
– Ну що ти! Вона робить все, що може, і дуже хвилюється за Бет. Але просто вона не так прив’язана до Бет, як я. Я… зовсім не можу з нею розлучитися! Не можу! Не можу! – Джо заховала обличчя в хустку і знову затряслася від ридань. Лорі теж розкис, і йому знадобилося немало часу, щоб впоратися зі спазмом в горлі. Нарешті йому це вдалося, і тоді він дуже впевнено сказав:
– Вона не помре, Джо. Розумієш, вона така гарна, і ми так її любимо… Ну не вірю я, щоб Бог забрав її в нас так рано.
– Хороші люди чомусь часто помирають рано, – з тугою заперечила Джо.
І все-таки впевненість Лорі передалася їй. Вона перестала плакати, і в неї з’явилася надія, що ще не все втрачено.
– Бідна, ти зовсім змучена. Ось вже не думав, що Джо Марч може так впасти духом. Нічого, зараз я тебе трохи підбадьорю, – і Лорі, перестрибуючи через дві сходинки одночасно, побіг нагору. Він повернувся з келихом вина і простягнув його Джо:
– Я п’ю за здоров’я Бет, – сказала вона. Вино і присутність Лорі ще більше підбадьорили її. – Гадала, ти просто вірний друг, а ти, виявляється, ще й прекрасний лікар, пане Тедді Лоуренс, – сказала вона. – Не знаю, як і віддячити тобі. Певно, мені все життя так і залишатися твоєю боржницею.
– Ну, якщо тебе так мучить совість, доктор Тедді Лоуренс випише тобі рахунок, – весело відповів Лорі, надзвичайно задоволений результатами свого лікування. – Але це після. А зараз я тобі дам ще одні ліки. Вони, мабуть, подіють на тебе куди сильніше вина.
– Це ти про що?
– Я телеграфував твоїй мамі. Брук відповів, що вона виїхала і сьогодні до вечора буде вдома, – випалив Лорі. Він хотів зберегти таємницю до кінця і, лише побачивши Джо, зрозумів, що має хоч чимось порадувати її.
– Мармі! – вигукнула Джо і, кинувшись до Лорі, обхопила його за шию. – Лорі! Я так рада! Ось тепер я теж вірю, що Бет видужає. Але як ти здогадався, що нам не обійтися без мами?
– Ну що ж, доведеться зізнатися, – засміявся Лорі й поправив краватку, що було з’їхала набік. – Ми з дідусем почали турбуватися, порадилися й вирішили, що Ханна бере на себе надто багато і треба дати знати вашій мамі. Тому що, якщо Бет… Ну, якщо що-небудь трапиться, вона нам цього ніколи не пробачить. А коли я вчора помітив, з яким похмурим виглядом доктор повернувся від Бет, я запропонував Ханні послати телеграму. Вона мені категорично заборонила це робити. Але я не люблю, коли мені заважають, і в той же вечір пішов на пошту й викликав вашу маму телеграмою. Тепер я точно знаю, що вона приїде. Поїзд приходить о другій годині ночі. Не турбуйся, я її зустріну. Єдине, про що прошу тебе, щоб не будили Бет, поки не приїде мама.
– Лорі, ти янгол. Мені й справді доведеться платити тобі за рахунком.
– У такому разі обійми мене ще раз, і будемо квити, – Лорі засміявся так весело, як ніхто з них не сміявся вже тижні зо два.
– Ну вже вибачте. Хоча… – Джо посміхнулася. – Я, мабуть, зроблю це через посередника. В якості посередника обираю вашого дідуся. Гаразд, вистачить сміятися наді мною. Краще йди додому і відпочинь гарненько. Тобі й так через нас півночі не спати. Нехай Господь благословить тебе, Тедді Лоуренс!
Почувши таке напуття, Лорі з легким серцем відправився додому, а Джо пішла на кухню, де пояснила кошенятам, що тепер вірить в благополучний кінець хвороби сестри. Дізнавшись, що зробив Лорі, Ханна сказала:
– Він зухвало втрутився, але все-таки я не можу на нього сердитися. Я рада, що пані Марч скоро приїде. Піду-но поставлю пиріг на випадок несподіваних гостей, – додала вона й вирушила на кухню.
Одна тільки Бет не могла порадіти приїзду матері. Вона, як і раніше, лежала в забутті. Її живе чарівне обличчя нині втратило будь-який вираз, схудлі руки безпорадно лежали на ковдрі, і єдине слово, що чули від неї сестри, що чергували біля ліжка, було «пити». Сестрам залишалося лише звертатися з благаннями до Бога та чекати Мармі, адже вони свято вірили, що мати здатна знайти вихід із найважчої ситуації.
Весь день на вулиці лютувала заметіль. Але ось настала ніч, і сестри, що сиділи по різні боки ліжка Бет, вслухалися в бій годинника, який долинав з вітальні, – з кожним ударом наближалася мить повернення матері. Зайшов лікар і сказав, що до півночі стан хворої має або покращитися, або, навпаки, погіршитися, і що до цього часу він обов’язково повернеться.
Ханна так втомилася за день, що, ледь опустившись на кушетку, що стояла в ногах Бет, заснула. А пан Лоуренс все крокував і крокував по вітальні,
