Щиголь - Донна Тартт
Погляд Хосе швидко ковзнув на мого батька й Ксандру. Він був великим вродливим хлопцем із Домініканської Республіки, щось у ньому нагадувало молодого Мухаммеда Алі — приємний чоловік, завжди схильний пожартувати, але ти відчуваєш, що з ним краще не зв’язуватися. Якось у хвилину відвертості він підняв свій формений піджак і показав шрам від ножа на животі, який, він сказав, дістався йому під час вуличної бійки в Маямі.
— Я з радістю це зроблю, — невимушено сказав він англійською. Він дивився на них, але я знав, що він звертається до мене. — Я відведу вас нагору. Усе гаразд?
— Так, у нас усе о’кей, — коротко відповів мій батько.
Це він свого часу наполіг, щоб я вивчав іспанську мову як іноземну замість німецької («тож принаймні одна людина в нашій родині зможе спілкуватися з цими паскудними консьєржами»).
Ксандра, яка почала здаватися мені повною ідіоткою, нервово засміялась і сказала своїм заїкуватим швидким голосом:
— Так, у нас усе о’кей, але політ нас добряче виснажив. З Веґаса сюди далека дорога, й ми ще трохи… — І тут вона закотила очі й похитала пальцями, щоб показати, як у неї паморочиться в голові.
— Справді? — запитав Хосе. — Ви тільки сьогодні прилетіли в «Ла Ґвардію»?
Як і всі консьєржі, він був генієм у мистецтві побазікати, а надто якщо розмовляли про погоду або вуличний рух, про те, як найкраще доїхати до аеропорту в години пік.
— Я чув, що сьогодні в аеропорту великі затримки, якісь проблеми з вантажниками, профспілки страйкували чи щось таке?
Поки підіймалися в ліфті, Ксандра безперервно й збуджено теревенила: про те, який брудний Нью-Йорк порівняно з Лас-Веґасом («атож, треба визнати, на Заході всюди панує чистота, вона мене розбестила»), про те, яким поганим сандвічем з індичкою нагодували її в літаку, і про стюарда, який «забув» (Ксандра пальцями зробила лапки) принести їй п’ять доларів решти, коли вона заплатила за замовлене вино.
— О, мем! — сказав Хосе, заходячи в коридор і хитаючи головою в насмішкувато-серйозний спосіб, який був йому притаманний. — Годують у літаках жахливо. Останніми днями вам пощастить, якщо вони взагалі дадуть вам щось їсти. Проте в Нью-Йорку зовсім інша ситуація. Тут можна знайти справді хорошу їжу. Ви можете замовити собі добрі в’єтнамські страви, добрі кубинські, добрі індійські…
— Мені не до вподоби все гостре.
— Тоді замовляйте те, що вам до вподоби. Тут є все. Segundito[51], — сказав він, піднявши палець і шукаючи у зв’язці потрібний ключ.
Замок заскреготів глибоким клац, солідним у своїй правильності звуком. Хоч у квартирі панувала задуха, адже вона давно була замкнена, мене вразив гострий запах дому: запах книжок, старих килимів, лимонний запах засобу для чищення підлоги, темних свічок, які мама купила в Барні і які пахли ароматичною олією.
Торбина з музею лежала на підлозі біля канапи, точно там, де я її покинув, — скільки тижнів тому? Відчувши полегкість, я кинувся в кімнату й схопив її, тоді як Хосе, дещо блокуючи дорогу моєму розгніваному батькові, хоч і не здавалося, що він умисне перепиняє йому шлях, стояв у дверях і слухав Ксандру, склавши руки на грудях. Стриманий і злегка неуважний вираз його обличчя нагадав мені його вигляд тоді, коли йому довелося практично нести мого батька вгору сходами однієї морозної ночі, батько тоді так напився, що десь загубив пальто. «Таке буває в найкращих родинах», — говорив він з абстрактною усмішкою, відмовляючись від двадцятидоларової банкноти, що її мій батько, який белькотів невідомо що, у своєму забльованому піджаку, такому брудному, ніби його хтось тягав у ньому по хіднику, знову й знову тицяв йому під ніс.
— Я фактично родом зі східного узбережжя, — казала Ксандра. — Флорида.
Вона знову нервово засміялася, смикаючись і заїкаючись.
— Вест-Пальм, якщо бути точною.
— Флорида, кажете? — почув я відповідь Хосе. — Там чудово.
— Атож, там чудово. Але у Веґасі ми принаймні бачили сонце, я не певна, що витримала б тутешню зиму, я перетворилася б на морозиво.
У ту мить, коли підняв сумку, я відчув, що вона дуже легка — майже порожня. Де, в біса, картина? Хоч я майже осліп від паніки, та не зупинився, а йшов далі, вниз коридором, на автопілоті до своєї спальні, а голова в мене паморочилась і йшла обертом, поки я переступав ногами…
Несподівано — серед моїх розірваних спогадів про ту ніч — до мене дійшло. Сумка була мокра. Я не хотів залишати картину в мокрій сумці з вологістю, пліснявою і ще казна-чим. Натомість — як я міг забути? — я поставив її на комод матері. Щоб вона відразу її побачила, коли прийде додому. Швидко, не зупиняючись, я залишив сумку в коридорі, біля зачинених дверей своєї кімнати, і звернув у кімнату матері, сподіваючись, що батько не йде за мною надто близько, проте не наважуючись озирнутися, щоб переконатись у цьому.
Я почув, як у вітальні Ксандра каже:
— Я ладна об заклад побитися, що ви тут бачили на вулиці чимало знаменитостей, правда ж?
— О так. Ле Брона, Дена Айкрода, Тару Рід, Джей-Зі, Мадонну…
У спальні матері було темно й прохолодно, і ледь чутні пахощі її парфумів були чимось більшим, ніж я міг витримати. Там стояла картина, підперта фотографіями в срібних рамках, — її батьки, вона, я в різному віці, коні та собаки у великих кількостях: кобила її батька на кличку Дошка, німецький дог Бруно, її такса Поппі, яка померла, коли я ще ходив у дитячий садок. Завмерши, щоб витерпіти видовище її окулярів для читання на комоді, і чорних колготок, які вона вивісила сушитись, і її почерку на сторінках календаря, і мільйона інших деталей, що розривали мені серце, я схопив картину, взяв її під руку й швидко перейшов у власну кімнату через коридор.
Моя кімната, як і кухня, виходила вікнами в шахту між будинками, й без електричного світла в ній було темно. Вологий рушник для лазні лежав згорнутий там, де я покинув його після того, як прийняв душ того останнього ранку, — поверх купи брудного одягу. Я підняв його, скривившись від смороду, щоб накинути на картину, поки не знайду кращого місця, де її заховати, можливо, в…
— Що ти робиш?
Батько стояв у дверях, темний силует на світлі, яке було за ним.
— Нічого.
Він нахилився й підняв сумку, яку я покинув у коридорі, на підлозі.
— Це що
