Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Юзя знов сіла, схилила голову на підвіконня, — в голові знов стало важко, мов після чаду, і почало думатися щось безладне. Десь далеко, в кухні, Зоня заспівала краков’яка, слів не можна було розібрати. Як нитка з кинутого з рук додолу клубка, хутко-хутко почали розмотуватись у Юзі в думці спогади про вчорашній день, минулу ніч… Чудо вже зникло…

— Юзечко, чому не йдеш до гербати, дитинко? — запитала бабуня, увійшовши в кімнату.

— Зараз іду, — відповіла Юзя, цілуючи бабуню в руку і в плече.

— Ти сьогодні заспала, koteczko[66]. Чи вже молилась?

— Уже, — тихо мовила Юзя, спустивши очі в землю.

— Ти щось неначе знов хвора. Випий, серце, хіни перед гербатою.

— Добре, бабуню, я вип’ю, — і, покірно похиливши голову, Юзя пішла за бабунею до їдальні.

VI

Чуда не сталося, але сталося багато іншого, поки Юзі скінчилось шістнадцять літ. Найголовніше — розлука з Зонею. Раптова, несподівана, жорстока розлука. Юзя сама не знає, як вона пережила теє. Очі їй днів три не висихали від сліз перед Зониним від’їздом. Вона благала усіх родичів навколішках, цілуючи руки, обіцяючи все можливе і неможливе, аби Зоню не відправляли з двора. Але родичі були невблаганні: так мусить бути; то конечне і для неї самої ліпше, — от і все, що почула Юзя. Ні слова пояснення ні від кого. Юзі так-таки ніколи й не сказали причини від’їзду Зоні. Юзя питала і Бронка, що приїхав на вакації додому тижнів за три до того нещастя. Бронек — веселий, моторний гімназист — здвигнув плечима, помахав паличкою, посвистав, кинув сестрі недбало: «Найліпше спитай її саму, може, скаже!» — і пішов собі, поспівуючи «Ja kawaler, a ty wdowa»[67] з дуже веселою приспівкою «trom drita, trom ta drita»… А Зоня на питання Юзині відповідала тільки слізьми, наріканням на свою сирітську долю, на жорстокість якихсь «людей без серця» (але не Юзиних родичів) і говорила щось таке, чого зовсім ніяк не можна було зрозуміти; перед панами мала упокорений вид, а тітці своїй не сміла в очі дивитись. Качковська не дала Зоні на прощання і руки своєї поцілувати, а Качковський, заїхавши з возом-драбиняком перед офіцину (остатні дні Зоня вже там жила, а не з Юзею), не ішов, як звичайно, у хату сідати перед від’їздом, «щоб усе добре сідало», тільки крикнув з воза на Зоню: «Ну, то йди вже! Коні не стоять!» Бліда, сплакана, зав’язана хусточкою, Зоня сіла, згорбившись, на візок; робочі коні сіпнули, і Зоня проїхала повз гурт цікавої челяді геть з двора і зникла в сірій куряві. Юзя лежала в своїй кімнатці і без пам’яті ридала.

Але дивно, Юзя не довго тужила. Либонь, уся туга занадто невтримливо, раптово вилилася заразом, і надалі її не стало. Хутко настав час, коли Юзі треба було нагадувати собі, щоб думати про Зоню рано й вечір при молитві, як то вона обіцяла, розлучаючись; прийшлось навіть вузлики на хусточці зав’язувати, щоб не забути. Листи ж не писалися; Юзі якось зовсім не було чого писати до Зоні, хоч сказати знайшлось би чимало. Юзя писала листи ще зовсім по-дитячому, самими фактами, та й тих не вміла склеїти докупи інакше, як словами «і donoszę tobie»[68], — се її саму дражнило, — і так ні один лист до Зоні не був ані скінчений, ані посланий. А Зоня, певне, не посміла обізватись листом перша.

Та й не було коли Юзі розпливатися в спогадах та жалощах. Приїхала нова вчителька-французка («ліпше пізно, як ніколи», зважено було в родині), і зовсім вона не була така страшна, як Юзя собі уявляла; навпаки, — весела, привітна, цікава, трошки насмішкувата, але «приємна». Юзя почала надолужувати «ходом поспішним» прогалини в своїй науці й вихованні. Наука хутко дійшла до того вищого ступня, що Юзя робила вже тільки ті орфографічні помилки у французькому письмі, які робила сама вчителька, колишня продавщиця в великому Magazin de Louvre. А що музики, рахунків та інших наук Юзя набувала і перед тим, спочатку дома, а потім їздячи тричі на тиждень у повітове місто до одної «дипломованої» панни, то їй і небагато бракувало до повної панянської «едукації». Виховання теж багато посунулось наперед: тепер Юзя вже твердо знала, нащо й пощо треба вчитися, а власне, «щоб уміти показатися в товаристві, щоб не сміялися люди, щоб бути не гіршою від інших і щоб інші навіть заздрили». Для чого ж це все було потрібно, їй не казали, та вона й так догадалась. Юзя тепер вже багато чого догадувалась без наївних і настирливих питань. Французка докінчила Юзине виховання, почате під Зониною орудою, докінчила і самохіть, і несвідомо! Все служило за підручники до «науки життя». Перш усього вся власна особа mademoiselle Lucie[69], шнурована, глянсована, фризована, уроча своєю паризькою неподільністю штучного й натурального в найменшому рухові й слові; навчали й книжки, ті, що ніколи не давалися з рук в руки, але завжди лежали або під подушкою, або в незамкненій шухляді в учительки. Юзя навчилася читати ті книжки теж поспішним ходом і то так, що ніколи нікому не наверталася на очі з таким «підручником». Яким наївним здавалося їй тепер те нескладне ABC Зониних та Октусиних краков’яків, перейнятих від пана Фелікса! Як та бідна Зоня мало знала! Та що може знати панна, коли вона не вміє по-французьки і навіть Прево не може прочитати в оригіналі? Правда, і в цій новій науці життя все ще зоставався якийсь таємний куточок, завішений поетичним напівпрозорим серпанком; він вабив, але вже не лякав Юзю. Вона вже не хотіла чуда повороту до дитячої несвідомості, — ні, навпаки, вона прагнула швидше пізнати на ділі те життя, описане так повабно в книжках. Хоч би вже швидше тії 16 літ кінчались! Тоді, казав татко, вони поїдуть на зиму до Варшави (бабуня з дідуньом лишаться на господарстві), і мама вивезе Юзю «в світ», на той оспіваний, обмарений «перший бал»… Юзя вже знає прелюдії його, бо m-lle Lucie намагалася, щоб її повезти на кілька дитячих вечорків до міста, — метка французка уважала, що Юзине виховання було досі trop isolée[70]. Після тих вечорків Юзя не раз по ночах не спала, думаючи про «перший бал», справжній бал, для дорослих… Чи діжде вона тих