Чуття і чутливість - Джейн Остін
Так добре зарекомендували вони себе перед леді Мідлтон, так догодили їй своєю старанністю, що вона з не меншим бажанням, ніж сер Джон, запросила їх погостювати тиждень на Кондуїт-стріт, хоча Люсі зовсім не вирізнялася світськістю манер, а її сестру не можна було назвати навіть вихованою; і щойно вони прочули про запрошення Дешвудів, як виявилося, що їм буде особливо зручно почати свій візит незадовго до того дня, на який був призначений обід.
Та обставина, що вони були племінницями джентльмена, яким багато років опікувався брат місіс Джон Дешвуд, навряд чи могла сприяти тому, щоб їм знайшлося місце за її столом, але вони були гостями леді Мідлтон, і це не могло не розчинити перед ними двері її будинку. Люсі, яка давно хотіла бути представленою близьким Едварда, сама відчути їхні характери і збагнути, які труднощі на неї чекають, а також спробувати їм сподобатися, пережила одну з найщасливіших хвилин свого життя, коли отримала картку місіс Джон Дешвуд.
На Елінор картка ця справила зовсім інше враження. Вона відразу ж подумала, що Едвард живе у матері і тому не може не бути запрошений разом з матір’ю на обід, який дає його сестра. Але побачити його вперше після всього, що відбулося, в товаристві Люсі! Ні, у неї навряд чи дістане сил витримати таке випробування.
Ці побоювання, мабуть, не цілком спиралися на доводи розуму і ще більше — не на справжній стан речей. Проте звільнила її від них не власна розсудливість, а бажання Люсі, яка, прагнучи заподіяти їй жорстоке розчарування, повідомила, що у вівторок Едвард на обіді ніяк бути не може, і, сподіваючись уколоти її ще болючіше, додала, що заважає йому надзвичайна любов до неї: він не здатен в її присутності приховувати свої почуття.
І ось настав той знаменний вівторок, коли мало відбутися знайомство обох панночок з цією грізною свекрухою.
— Пожалійте мене, люба міс Дешвуд! — мовила Люсі, коли вони разом підіймалися сходами, оскільки Мідлтони приїхали майже відразу після місіс Дженнінгс, і всі вони одночасно пішли за лакеєм. — Тут тільки ви знаєте, як я потребую співчуття… О, я справді ледве тримаюся на ногах. Подумати тільки! Ще мить, і я побачу персону, від якої залежить усе моє щастя… яка стане моєю матір’ю!..
Елінор могла б негайно втішити бідолаху, вказавши, що, цілком імовірно, їм через мить належить побачити зовсім не її матір, а матір міс Мортон, проте вона лише відповіла з великою щирістю, що щиро її жаліє, чим украй здивувала Люсі, яка, хоча і відчувала чималу боязкість, сподівалася, що вселяє Елінор пекучу заздрість.
Місіс Феррар виявилася маленькою худорлявою жінкою з поставою прямою, аж манірною, і обличчям серйозним, аж кислим. Колір його був землисто-блідий, риси — дрібними, позбавленими краси і виразності. Проте природа все-таки не зробила їх цілковито непоказними, нагородивши її опуклим лобом, який створював вираз пихатої гордості і недоброзичливості. Вона була скупа на слова, бо, на відміну від більшості людей, розміряла їх з кількістю своїх думок, але і з тих нечисленних, які вона все-таки вимовила, жодне не було звернене до міс Дешвуд — на відміну від поглядів, які говорили про рішучість у будь-якому випадку відчувати до неї неприязнь.
Проте тепер подібна поведінка аніскільки Елінор не зачіпала, хоча ще недавно вона зробила б її глибоко нещасною. Але місіс Феррар більше не мала влади заподіяти їй страждання, і її лише потішило зовсім інше поводження з обома міс Стіл, розраховане, мабуть, на те, щоб вона у всьому відчула, як нею нехтують. Та Елінор не могла стримати посмішки, спостерігаючи милостиве поводження і матері і дочки саме з тією людиною — бо особлива увага приділялася Люсі, — яку, коли б їм було відомо стільки, скільки їй, вони зажадали б принизити, тоді як до неї (хоча вона мала набагато меншу змогу вразити їхню гордість) обидві підкреслено не зверталися. Але, втішаючись із люб’язності, марнованої так невдало, Елінор мимохіть задумалася про дрібну злобність, котра цю люб’язність породила, і, бачачи, як міс Стіл і Люсі старанно силкуються її заслужити, не могла не відчути глибокого презирства до всіх чотирьох.
Люсі насолоджувалася щастям, яке полягало в тому, що її так вирізняють, а міс Стіл для цілковитого блаженства бракувало тільки натяків на її та лікаря Девіса адресу.
Обід був прекрасний, лакеїв було багато, і все свідчило про любов господині будинку до показної пишності і про спроможність господаря потурати їй. Не зважаючи на поліпшення і нові споруди в Норленді, не зважаючи на те, що його власник, коли б не кілька тисяч готівкою, був би змушений зі збитком продати цінні папери, ніщо не свідчило про відсутність грошей, на яку він натякав своїми наріканнями, або про мізерність у чому-не-будь, окрім мізерності розмов, яку не можна було не помітити. Джон Дешвуд не спромігся сказати нічого, що було б варто послухати, а його дружина — і поготів. Утім, ставити їм це у провину було не слід, бо такими, як вони, були майже всі їхні гості, яким для того, щоб бути приємними співбесідниками, бракувало або розуму, як природного, так і розвинутого освітою, або справжньої світськості, або жвавості думки, або доброзичливості.
У вітальні, куди після кінця обіду повідходили пані, мізерність ця стала особливо очевидною, оскільки джентльмени все ж таки вносили в бесіду якусь різноманітність, торкаючись то політики, то обгороджування, то об’їжджання коней, а дам, доки не подали каву, цікавила лише одна тема: порівняння росту Гаррі Дешвуда і Вільяма, другого сина леді Мідлтон, оскільки вони виявилися майже однолітками.
Якби обидва хлопчики були присутні тут, тема швидко вичерпалася б, бо їх можна було б просто поставити потилицею один до одного. Але в наявності був тільки Гаррі, а тому з обох боків висловлювалися лише припущення, причому нікому не заборонялося твердо дотримуватися власної думки і повторювати її досхочу знову і знову.
Товариство розділилося таким чином.
Обидві матусі, хоча кожна була переконана, що її синок є вищим, люб’язно поступалися пальмою першості іншому.
Обидві бабусі з тією ж упередженістю, хоча і з більшою щирістю, твердили кожна, що вищим, безперечно, є