Діти капітана Гранта - Жюль Верн
Він завершив свою відверту оповідку і чекав, що гості навзаєм щиро відкриються перед ним. Сам питань не ставив, адже був із тих людей, котрі полюбляють казати: «Ось такий я, а які ви із себе – не питаю».
Гленарван і сам прагнув розповісти йому про «Дункан», про мету їхнього приїзду на мис Бернуллі, про їхні наполегливі невтомні пошуки. Він був людиною, яка йде до своєї мети не звертаючи із шляху, тож одразу запитав Падді О’Мура, чи не чув той щось про аварію «Британії».
Той відповів, що ніколи не чув про таке судно. Протягом двох років ані тут, ані поблизу мису не сталося жодної аварії. До того ж «Британія» розбилася не більше двох років тому, тож він цілковито впевнений, що нікого з корабля не викинуло на берег на цій частині західного узбережжя.
– А тепер, сер, – попросив він, – дозвольте запитати, чому ви цікавитеся цим питанням?
Ось тоді Гленарван розповів колоністу історію документа, розповів про плавання «Дункана» і про намагання знайти капітана Гранта. Він не приховував, що категоричне ствердження ірландця остаточно розбило надію знайти потерпілих із корабля «Британія».
Гленарванові слова справили гнітюче враження на всіх його супутників. У Роберта й Мері на очі навернулися сльози. Навіть Паганель не знаходив підходящих для них слів утіхи.
На обличчях цих сміливців уже читався відчай, аж раптом пролунав голос:
– Не варто втрачати надію, сер. Якщо капітан Грант ще живий, то він напевне перебуває в Австралії.
Розділ VII. Айртон
Годі навіть уявити здивування, яке викликали ці слова. Гленарван зіскочив зі стільця, відштовхнув його і вигукнув:
– Хто це сказав?
– Я, – відповів один із працівників Падді О’Мура, що сидів за протилежним краєм столу.
– Ти, Айртоне? – запитав не менше вражений колоніст.
– Так, я, – відгукнувся схвильований, але рішучий голос. – Я такий саме шотландець, як і ви, сер. Я – один із тих, хто зазнав аварії на «Британії».
Ця заява всіх наче блискавкою вразила. Мері Грант майже втратила свідомість од хвилювання і схилилась на груди Гелени. Джон Манглс, Роберт і Паганель поскакували з місць і кинулись до того, кого Падді О’Мур назвав Айртоном.
Це був чоловік років сорока п’яти, суворий на вигляд, з іскристими очима, що глибоко сиділи під густими бровами. Попри худу статуру він виглядав вельми дужим – самі кістки й нерви; як-то кажуть шотландці: «Не витрачав даремно часу, аби жиріти». Широкий у плечах, середнього зросту, з мужньою поставою, мав розумне енергійне обличчя. Він одразу ж викликав довіру. Відчуття симпатії лише посилювалося при вигляді закарбованих на обличчі слідів не так давно пережитих випробовувань. Поза сумнівом, він багато страждав, але мав вигляд людини, здатної пережити будь-які поневіряння, боротися з ними і долати їх.
Гленарван із друзями одразу ж збагнули це. Айртонова зовнішність магнітом притягувала до себе. Лорд засипав його питаннями. Той охоче відповідав. Імовірно, і Гленарван, і Айртон були схвильовані через цю зустріч, а тому Гленарванові питання були не зовсім чіткі.
– Ви один із тих, хто зазнав аварії на «Британії»? – запитав лорд.
– Так, сер. Я служив боцманом у капітана Гранта, – відповів Айртон.
– Під час аварії ви врятувалися разом із ним?
– Ні, сер! У ту моторошну мить хвиля змила мене з палуби і викинула на берег.
– Отже, ви не один із тих матросів, про яких ідеться в документі.
– Я нічого не знаю про існування документа. Мабуть, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на кораблі.
– А як же капітан… капітан?
– Я гадав, що він загинув, зник разом із командою. Мені здавалося, що з «Британії» лише я один залишився живий.
– Але ви щойно сказали, що капітан Грант живий!
– Ні. Я лише сказав: «Якщо капітан Грант живий…»
– І ви додали: «то він в Австралії».
– Так. Він не може бути деінде.
– То вам не відомо, де він.
– Ні, сер. Повторюю: я вважав, що він потонув чи розбився об скелі. Лише від вас ось зараз я дізнаюсь, що, можливо, він ще живий.
– Але що ви тоді знаєте?
– Я знаю лише одне: якщо капітан Грант ще живий, то він перебуває в Австралії.
– Де сталася аварія? – запитав майор Мак-Наббс.
Звісно, це питання мало прозвучати першим, однак збентежений Гленарван натомість поцікавився місцеперебуванням капітана Гранта. І от саме з цього моменту непослідовна та нелогічна розмова спрямувалась у спокійне русло, і незабаром перед нашими мандрівниками чітко вималювалася картина дворічної давності.
На Мак-Наббсове питання Айртон відповів так:
– Я спускав клівер на баку, там мене і змила хвиля. «Британія» мчала на австралійський берег – до нього залишалося менше двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме в цьому місці.
– Під тридцять сьомим градусом широти? – запитав Джон Манглс.
– Під тридцять сьомим, – підтвердив Айртон.
– На західному узбережжі?
– О ні, на східному, – швидко заперечив боцман.
– А коли сталася аварія?
– В ніч на 27 червня 1862 року.
– Так і є! Дата збігається! – вигукнув Гленарван.
– Як бачите, сер, я мав право сказати: якщо капітан Грант ще живий, то його слід шукати тільки на Австралійському материку і ніде інде.
– І ми шукатимемо його, знайдемо його і врятуємо його, мій друже! – вигукнув Паганель. – Ох, дорогоцінний документ, – провадив географ з дитячою наївністю, – варто визнати, що ти втрапив до рук проникливих людей!
Та ніхто не звернув уваги на Паганелеві вихваляння. Едуард і Гелена Гленарван, Мері і Роберт – усі обступили Айртона, по черзі потискуючи йому руки, наче присутність цієї людини була запорукою порятунку капітана Гранта. Якщо матросові вдалося вижити після аварії, то чому б не врятуватися і капітанові? Айртон наполягав, що капітан живий, як і він. Де саме перебуває Грант, цього Айртон не знав, але не сумнівався, що на Австралійському материку.
На незліченні питання, якими його закидали, боцман відповідав навдивовижу розумно і впевнено. Поки він
