Діти капітана Гранта - Жюль Верн
Це питання довго обговорювали, і остаточний висновок був таким: якщо поблизу мису Бернуллі не вдасться відшукати слідів «Британії», то Гленарванові доведеться повернутися до Європи. Його пошуки виявляться марними, але він виконає свій обов’язок.
Проте це рішення надзвичайно засмутило пасажирів «Дункана», а Мері і Роберта довело до відчаю. Сходячи на берег разом із Едуардом і Геленою Гленарванами, Джоном Манглсом, Мак-Наббсом і Паганелем, діти капітана Гранта знали, що нині остаточно з’ясується питання про те, чи врятувався їхній батько. Так, саме остаточно! Бо під час попереднього обговорення Паганель цілком ґрунтовно довів, що на східному березі аварії статися не могло, бо тоді капітан Грант давно знайшов би можливість повернутися на батьківщину.
– Вірте, вірте і не втрачайте віри, – повторювала Гелена, яка сиділа поруч із Мері у шлюпці, – Бог нас не полишить!
– Так, міс Мері, – сказав капітан Джон, – коли людині бракує можливостей, тоді їй на допомогу приходить провидіння і відкриває досі не відомі шляхи.
– О, нехай почує вас Господь! – відповіла Мері Грант.
Берег наближався – до нього лишалося не більше кабельтова.
Шлюпка причалила до берега в маленькій природній бухті, утвореній двома кораловими мілинами, – з таких мілин із часом навколо південного берега Австралії утвориться рифовий пояс. Та й тепер ці рифи були вкрай небезпечні для кораблів. Можливо, об них і розбилася «Британія».
Пасажири яхти зійшли на пустельний берег, уздовж якого простягався ряд шаруватих круч заввишки до 68 футів. Без східців таке природне укріплення було б важко здолати, але Джон Манглс за півмилі на південь помітив пролом, що утворився внаслідок обвалу. Морські хвилі своїми могутніми ударами підмивали верхні шари цього масиву.
Гленарван і його супутники через пролом, а потім по досить крутому схилу зійшли на вершину кручі. Роберт, наче кошеня, першим видерся туди, від чого Паганель впав у відчай. Те, що дванадцятирічний хлопчисько випередив його, цибатого сорокалітнього чоловіка, зачіпало самолюбство географа.
Втім, Паганель значно випередив майора – тому було байдужки.
Незабаром маленький загін скупчився на вершині бескиду, розглядаючи рівнину внизу. Це була величезна необроблена ділянка землі, поросла низькими колючими чагарниками. Неродюча місцевість нагадала Гленарванові шотландські глени, а Паганелеві – безплідні ланди Бретані. Хоча місцевість і виглядала доволі відлюдною на узбережжі, проте вдалині декілька будівель свідчили про присутність не дикуна, а цивілізованої людини.
– Млин! – вигукнув Роберт.
І справді, за три милі оберталися крила вітряка.
– Так, це млин, – підтвердив Паганель, подивившись у свою підзорну трубу. – Маленька споруда, проте скромна і корисна. Вигляд такого млина завжди мене тішить.
– Він нагадує мені дзвіницю, – сказала леді Гелена.
– Так, мадам… Один перемелює їжу для тіла, а інша перемелює їжу для душі.
– Ходімо до млина, – запропонував Гленарван.
І вони пішли.
Після півгодинної подорожі наш загін побачив поля, оброблені руками людини. Перехід від безплідного степу до оброблених полів був разючий.
Замість чагарників ураз – зелений живопліт, що оточував свіжо викорчувану ділянку. Декілька биків і з півдюжини коней паслися на луках, обсаджених гіллястими акаціями, завезеними з величезних розсадників острова Кенгуру. Незабаром показались посіви злаків, які подекуди заколосилися; копиці сіна, що височіли, наче величезні вулики; за новозведеними парканами – фруктові сади, достойні Горація, в яких чудово поєднувалися прекрасне з корисним. Далі – гарно продуманий комплекс господарських будівель із сараями і нарешті затишний будинок, за яким стримів гостроверхий млин.
На гавкіт чотирьох собак із будинку вийшов миловидий чоловік років п’ятдесяти. За ним показались п’ятеро вродливих юнаків, його синів, і висока дебела жінка, їхня матір. Одразу ж було зрозуміло, що цей чоловік, оточений відважною сім’єю, посеред новобудов, у цій майже незайманій місцевості – колоніст-ірландець, який, змучений злигоднями на батьківщині, вирішив спробувати щастя за океаном.
Не встигли Гленарван та його супутники відрекомендуватися, як почули теплі щирі слова вітання:
– Ласкаво просимо до будинку Падді О’Мура!
– Ви ірландець? – запитав Гленарван, тиснучи руку, що її протягнув колоніст.
– Я був ним, – відповів Падді О’Мур. – Тепер я австралієць. Але хоч би ким ви були, панове, ласкаво просимо до нашої оселі. Почувайтеся як удома.
Залишалося тільки скористатися привітним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант до будинку, а сини колоніста люб’язно допомагали прибульцям зняти зброю.
Нижній поверх будинку, доволі простора вітальня, був збудований із брусу. До стін було прикріплено кілька дерев’яних лавок, пофарбованих яскравою фарбою. Там само, вздовж стіни, стояло з десяток табуреток, два дубових різьблених серванти з фаянсовим посудом усередині та глечиками з лискучого олова і, нарешті, широкий довгий стіл, за яким могли б вільно поміститися з двадцятеро осіб. У будинку все пасувало до його кремезних мешканців.
Опівдні подали обід. Над суповою мискою, що стояла між ростбіфом і смаженою бараниною, здіймалась пара, довкола стояли величезні миски з оливками, виноградом та апельсинами. Тут було всього вдосталь. Господар із господинею були такими привітними, що їм неможливо було відмовити у запрошенні сісти за стіл. З’явилися фермерові працівники і на рівних правах із ними посіли місце за столом. Падді О’Мур жестом указав на місця для гостей.
– Я чекав на вас, – просто сказав він Гленарвану.
– Чекали? – із здивуванням перепитав той.
– Так, я завжди чекаю на тих, хто приходить, – відповів ірландець.
Потім він урочисто вимовив передобідню молитву, а його сім’я і слуги шанобливо стояли побіля столу. Гелену розчулила простота їхніх звичаїв. Вона поглянула на чоловіка і зрозуміла, що він також поділяє її почуття.
Обіду віддали належне. Зав’язалася жвава розмова.
Річка Твід, завширшки в кілька туазів, утворює між Шотландією та Англією значно більше провалля, аніж двадцять льє Ірландської протоки, що розділяє Стару Каледонію та зелений Ерін.
Падді О’Мур розповів свою історію. Це була спільна історія на всіх емігрантів, змушених полишити батьківщину через злидні. Багато з них у пошуках щастя приїздять здалеку, та знаходять лише такі ж злидні й горе. Вони нарікають на долю і навіть не замислюються, що причиною невдач є їхні лінощі та вади. А от сміливі та працелюбні тут лише процвітають. Таким був і є Падді О’Мур. Він полишив Дундалк, де помирав од голоду, і з сім’єю вирушив до Австралії, в Аделаїду. Там він відмовився від високих заробітків вуглекопа, натомість вибрав землеробство. За два місяці він уже обробляв земельну ділянку, яка нині процвітає.
Уся територія Південної Австралії розділена на ділянки площею
