Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук
— Ось хто, люди, допоміг нам перейти сторожу.
Люди хрестилися, побожно дивлячись на мою захисницю, а одна невіста з-поміж поспільства, жінка немолода і статечна, впала коліньми у сніг і, просгягши руки до паперового образу, гукнула якимсь верескучим голосом:
— Заправди, заправди, Богородица за ними їде, і што за див, же страж минули!
І поповзла на колінах до мене, я ж їй урочисто подарував паперового образа, а вона з великим упоєнням його поцілувала. Інші знову почали хреститися і загули, що тут без волі Божої не обійшлося. Я благословив цих людей, на радощах роздарувавши ще кілька паперових образів, і люди почали лізти до мене за подарунком, простягаючи руки, але я крикнув Онисиму, той ударив коня, і ми вирвались із юрми, а за собою я почув вискучий голос тієї поважної невісти, яка невідь-що нам услід горлала. Кінь пішов звичайною ступою, і я зміг розтерпнути, розслабившись.
— А що, Онисиме, — сказав не без торжества. — У царство Дракона в’їхали, і ніхто нас поки що не з’їв!
— Не поспішайте радіти, ваша милосте! — буркнув Онисим. — Невідомо, як далі буде. Може, люди про цю землю трохи і брешуть, але не думаю, щоб брехали всі.
Це було сказано розумно й розважно, і я згодився. Зрештою, навіть у тому першому селі, що ми проїжджали, я помітив ув очах людей хворобливий блиск, а ота на позір поважна жінка мала голос вискучо-несамовитий і вела себе запаморочно. Але ні, не мав я упередження до цієї землі, інакше сюди б не їхав. Однак не признати Онисимовим словам рації не міг також, і холодна хвиля обвіяла мені груди.
А навколо розлягалися сніги. Над ними висіло низьке небо, і від того сніги були начебто мертві, безконечно-однотонні. Подекуди випиналися гайки, в глибині проглядала гребінка лісу, і ліс, і гайки були вщерть засипані снігом, через що здавалися крижаними горами. Віяло нам у вічі колючим морозом, і той мороз раптом пробрав мене, ніби зноб. Я ковтнув із поставця горілиці, дав ковтнути й Онисимові, в цей час ми помітили на дорозі білу постать, яка повільно брела між снігового безлюддя. Швидко її наздогнали, чоловік і справді був весь білий: у білім одінні, у білій пухнатій шапці, здається, із зимового зайця, з білою бородою, бровами, навіть очі в нього були білі, принаймні одне — із більмом, а зіниця другого — ніби розводнена синька. Я спитав дорогу до найближчого міста, виявилося, що їдемо правильно. Говорячи, чоловік дивився на нас сумирно, але мені здалося, якийсь особливий дух од нього повівав, тож запропонував підвезти його.
— Ні, — мовив подорожній. — Моя дорога повільна, а ваша скора. Відаю, що задля ялмужни їдете, будете їхати безпечно поки що, але чи справите своє діло, не відаю.
— Чому б мали його не справити? — спитав я.
Чоловік помовчав, а тоді знову зирнув єдиним зрячим, барви розводненої синьки, оком.
— Коли б сказав, — мовив він, — то могли б мені не повірити. Або ж, не доведи Господи, мали б до мене пеню, що сказав неподобне в дорогу. Хай кожен пізнає своє при своїй правді і своєму гріху, бо в кожного дорога своя. У мене от — піша, а у вас — санна.
І він одвернувся від нас і пішов неквапно дорогою, але слова його мене вразили, і я подумав, що хоча начебто нічого особливого при в’їзді у царство Дракона не трапилося, але воно відразу ж повіяло на нас своїми таємницями. А ще я подумав, що той білий чоловік, якого ми перестріли, був таки не простий.
Без пригод ми дістались у місто, де промешкали в гостинному дворі три дні, бо хотіли забезпечитися від місцевої влади. Місто було заповнене запорозькими козаками, яких тут після лядського погрому тинялося безліч — сюди вони повтікали. їздили вулицями загонами, через що здавалося, що ми не в царстві Дракона, а таки в себе. Зайшов до нас і один із козацьких старшин — оповів про повстання Павлюка. Спершу запорожці рушили на Київщину і в Корсуні оволоділи гарматами реєстрового війська, а гетьмана реєстровиків та декого із старшини скарали на смерть, звався той гетьман Коновим. Піднялося і Лівобережжя, оповів козак, повстанці з успіхом брали міста і нищили замки, де були лядські залоги. На поміч запорожцям прийшли донці, але 16 грудня біля Кумейок козаків було розгромлено. Біля Боровиці частина війська скапітулювала, оповів старшина, Павлюка захопили в полон і відіслали до Варшави — звідтіля йому вже не повернутися. Частина повсталих відійшла на слободи, а частина сюди, в порубіжжя царства Дракона, — йшли, куди ближче. Їх тут прийняли тимчасово, але довго залишатися годі, їм радять поселятися на слободах, але вони чекають, поки зійде сніг, — є надія на продовження повстання; принаймні прислав уже до них універсала Яків Остряниця, закликаючи до продовження чину. Всі на той чин погоджуються, і тільки дехто вирішив оселитися на слободах.
Старшина мав зморене обличчя й погаслі очі, оповідав про козацькі бої сумирно, без піднесення, очевидно, в успіх повстання вже не вірив. А ще він оповів, що вони, козаки, намагаються не ходити й не їздити поодинці, бо люди в царстві Дракона підступні й хитрі, в них і цінять так: хто може обдурити, той у них і розумний; назверх вони ніби чемні, навіть приязні по-особливому, а коли хтось від гурту відіб’ється, того хапають, і невідомо, де такий дівається; здається, їх, як полон, продають у неволю, а неволя тут гірша татарської й турецької, бо коли з татарської чи турецької хтось тікає чи відкуплюється, то тут неволя безвиглядна, і ніхто з неї ані втекти, ані відкупитися не може.
— Ви б, панотче, — сказав старшина, — також самі б не ходили зі своїм товаришем і не їздили б, можуть і вас схопити, обдерти із вашої святої одежі, і навіки в неволі пропадете.
— Невже може таке бути? — спитав я із зачудуванням.
— Не тільки може, а не раз було, уже не один із наших пропав, щодня рахуємо людей, а коли хто пропадає, розшуковуємо, але дивно якось вони пропадають:
