Рибалки - Chigozie Obioma

— Може, ще не час, — мовив мій брат. — Ходімо додому й повернімося по обіді — може, тоді його застанемо.

Ми пішли додому й повернулися після обіду, після того як мати ненадовго повернулася, щоб зварити ямсу, а тоді знову пішла до крамниці. Коли ми дісталися до фургона, скаженець уже був там, але ми були геть не готові до того, що нас чекало. Він схилився над воком, поставленим на дві каменюки, і виливав у нього рідкий вміст пляшки з-під води. Між тими каменюками лежали шматочки деревини — які, вочевидь, мали правити за дрова, — але їх ніхто не підпалював. Виливши усю пляшку до посудини, навіжений узяв алюмінієву банку з-під напою, вміст якої нам було нелегко встановити, вивернув її у вок і почав старанно витрушувати її вміст. Він трусив банкою, вдивлявся до неї всередину примруженим оком і вишкрібав щось із неї у вок, поки вдоволено не спорожнив її, а тоді обережно поставив на низенького стільця, на якому вже лежала пістрява купка якихось речей. Після того, кинувшись до фургона, він повернувся з чимось схожим на жмут листя, якимись кістками, сферичним предметом і білим порошком, що мусив бути цукром або сіллю. Висипавши все до вока, він відскочив назад, ніби очікував запальних наслідків, які трапляються, коли вкидаєш продукти у розжарену олію. На моє приголомшене здивування, мені стало ясно, що божевільний готував якусь химерну мішанину з бруду й покидьків — або думав, що готує. На хвилину ми забули про своє завдання й недовірливо стежили за розвитком цього сюжету, поки ще двоє чоловіків не приєдналися до нас у якості глядачів сценки «Абулу на своїй кухні».

Чоловіки були вдягнені у дешеві сорочки з довгими рукавами, заправлені в штани з м’якої тканини — в одного ті штани були чорні, а в іншого — зелені. У руках вони тримали книжки у твердих палітурках, у яких ми одразу впізнали біблії — вони щойно вийшли з якоїсь церкви.

— Мабуть, ми могли б за нього помолитися, — запропонував один з чоловіків. У нього були бородавки, а облисіння зупинилося десь посередині голови.

— Ми постуємо й молимося вже три тижні, — сказав інший, — просячи Бога дати нам сили. Хіба це не слушна нагода її використати?

Перший чоловік покірно кивнув. Але перш ніж він устиг відповісти, чийсь інший голос промовив:

— Я певен, що ні.

То був мій брат. Чоловіки повернулися до нього.

— Цей чоловік, — продовжив мій брат, прикриваючи свою витримку тривогою, — ошуканець. Усе це облуда. Він у здоровому глузді. Це відомий шахрай, що вдає божевільного, аби було легше жебрати, танцюючи на узбіччях доріг, під крамницями й на ринках, але він повністю здоровий. Має дітей. — Мій брат глянув на мене, але продовжив звертатися до тих чоловіків. — Він наш батько.

— Як?! — скрикнув напівлисий чоловік.

— А так, — провадив далі мій брат, хоч я геть закляк од несподіванки. — Нас із Полом, — він вказав на мене, — послала наша мати, щоб ми привели його додому, сказали йому, що досить уже на сьогодні, але він відмовляється іти з нами.

Він заклично махнув божевільному рукою, але той озирався навколо стільця й водив очима по землі, ніби шукав загублене, а мого брата геть не помічав.

— Повірити важко, — сказав бородавчастий чоловік. — Воістину, немає нічого, чого не можна було б на цьому світі побачити чи почути. Щоб чоловік прикидався навіженим, аби заробити на життя? Неймовірно.

Без кінця махаючи головами, чоловіки пішли собі, порадивши нам молити Бога, щоб він торкнувся навіженого і зцілив від його жадоби.

— Бог може все, — сказав бородавчастий, — якщо просити сумлінно.

Брат погодився з ним і подякував. Коли чоловіки відійшли так, що вже не могли нас чути, я спитав брата, що то він собі надумав.

— Ш-ш-ш, — сказав він, усміхаючись. — Слухай, я боявся, що в тих людей є якась сила. Хто ж їх зна — вони ж постували три тижні? Фух. А що як у них була така сила, як у Райнхарда Боннке, Вільяма Кумуї чи Бенні Гінна, і вони могли помолитися і зцілити його? Я не хочу, щоб таке сталося. Якщо він видужає, то перестане тинятися вулицями, а може навіть піде з міста — хто його знає. Ти ж розумієш, що це означатиме, правда? Означатиме, що цей чоловік, після всього, що він зробив, відбудеться просто так. Ні, ні, я не дам цьому статися — тільки через мій тру… — Брат був змушений урватися серед слова через те, що ми саме побачили: якийсь чоловік із дружиною і сином десь мого віку зупинилися подивитися на божевільного, який сидів собі й хихотів. Обембе це засмутило, бо такі спостерігачі, вочевидь, затримували б нас, поки божевільний би просто не пішов собі кудись інде. Він розчаровано зробив висновок, що то було надто відкрите місце, щоб застосовувати отруту, і ми подалися додому.

Коли ми пішли шукати його наступного дня, Абулу не було у фургоні, але ми зустріли його коло маленької початкової школи з високим парканом. Зсередини двору ми чули однотонні голоси дітей, що розповідали вірші, між якими встрягав голос учителя, що час від часу запрошував їх нагородити одне одного оплесками. Скоро навіжений звівся на ноги й самовдоволено пішов собі, склавши руки так, наче він був директором нафтодобувної компанії. Трохи неподалік від нього лежала його розкрита парасолька зі скелетастими ребрами, від яких повідставала клаптикувата роздерта тканина. Не зводячи очей з персня на одному з пальців, Абулу тупав ногами й виголошував підряд такі слова як «дружина», «щоб побратися», «любов», «подружжя», «прекрасна обручка», «щоб побратися», «ти», «батько», «подружжя»…

Пізніше — коли божевільний і його бурмотіння зникли з очей і вух — Обембе пояснив мені, що то Абулу перекривляв християнський обряд одруження. Ми повільно пішли за ним на певній відстані й скоро проминули місце, де Ікенна в 1993 році витягнув мерця з машини. Ідучи, я