Рибалки - Chigozie Obioma
Він вказав на ґрунтове узбіччя довгої головної дороги, що далі переходила у трасу на Бенін.
— Якого трупа? — спитав мій брат.
Нонсо похитав головою, взяв невеличкого рушничка, який зручно висів у нього на плечі, й витер з шиї патьоки поту, що блистіли на сонці.
— А хіба ви не чули?
Абулу, розповів він, знайшов тіло молодої жінки, що загинула того ранку, — імовірно, десь на світанку. Через типово повільну реакцію дорожньої поліції в цій частині Нігерії, тіло пролежало на місці пригоди доволі довго, не менш, як до полудня, тож немало людей, які проходили цією дорогою, зупинялися подивитися на нього. Коли повернуло на другу половину дня, труп уже не привертав стільки уваги, аж поки навколо нього не почала збиратися інша юрба, що цього разу нестримно галасувала на всі лади. Нонсо подивився в той бік, але юрба затуляла йому дію, котра, вочевидь, розгорталася всередині кола людей.
Його цікавість наросла до краю, і він перейшов на інший бік дороги, до того зібрання, покинувши свої газети. Коли він зайшов у юрбу й пропхався так, щоб було видно, він побачив тіло жінки, голова якої лежала в німбі калюжі її почорнілої крові. Її руки були розкидані в боки, як і раніше, на одному з пальців виблискувала обручка, а набухле кров’ю волосся лежало липкою нерівною купкою. Але цього разу вона була оголена, груди розкриті, а зверху на ній гойдався Абулу, що запихався в неї, а натовп із жахом на це дивився. Хтось питав, а чи правильно дозволяти йому глумитися над мертвою, але інші стояли на тому, що коли вона мертва, то й шкоди нема ніякої. Інші казали, що це треба припинити, але таких було мало. Коли він досяг полегшення, то заснув, стискаючи мертву жінку в обіймах, наче то була його дружина, і лежав так, поки не прибула поліція й не забрала її від нього.
Нас із братом так приголомшила ця розповідь, що ми того дня вже не ходили на свою розвідку. Ковдра жаху перед божевільним упала мені на голову, і я бачив, що навіть Обембе наляканий. Він довго мовчки сидів у вітальні, аж поки не заснув, поклавши голову на спинку стільця. Я почав страшитися божевільного й бажати, щоб мій брат облишив свою ідею, але не міг насмілитися сказати йому про це. Я боявся, що він розгнівається або й узагалі зненавидить мене, але ближче до кінця тижня втрутилося провидіння — я розумію це тепер, коли бачу минуле ясніше, — щоб урятувати нас від прийдешнього. Батько оголосив, що його друг, містер Байо, котрий переїхав до Канади, коли мені було три роки, вже прибув до Лаґоса. Він сказав це за сніданком, і новина прогриміла громом. Містер Байо, продовжував батько, пообіцяв узяти нас із братом із собою до Канади. Новина вибухнула над столом, наче граната, розсіявши по кімнаті осколки щастя. Мати вигукнула «Алілуя!», і, скочивши зі стільця, заспівала.
Я теж відчув піднесення, і моє тіло раптом зарядилося грайливою радістю. Але, глянувши на свого брата, я побачив, що вираз на його обличчі не змінився. Він продовжував їсти, а з лиця не сходила тінь. Чи він не почув? Здавалося, що ні, бо, схилившись над столом, він жував, наче нічого не сталося.
— А як же я? — зі сльозами на очах спитав Девід.
— Ти? — зі сміхом спитав батько. — Ти теж поїдеш. Як же можна залишати таке велике цабе? Поїдеш, аякже — тебе навіть першим посадять на літак.
Я губився у здогадках, про що міркує мій брат, коли він спитав:
— А що з нашою школою?
— У Канаді знайдеться краща, — відповів батько.
Брат кивнув і продовжив їсти. Мене здивувала відсутність у нього будь-якого ентузіазму, коли він почув, як мені здавалось, найкращу новину свого життя. Він їв собі далі, поки батько розповідав, як Канада розвинулася за короткий проміжок часу, обійшовши інші країни, включно з Британією, що її породила. Коли він довів розмову до Нігерії, до корупції, що сточила всі нутрощі нації, й, нарешті, пройшовся по генералові Якубу Ґовону, чоловікові, якого він зненавидів, чоловікові, якого він багато разів звинувачував в обстрілах нашого міста, — чоловіка, котрий під час Громадянської війни в Нігерії убив так багато жінок.
— Той ідіот, — різонув він, і його адамове яблуко заскакало вгору і вниз, а на шиї виступили жили, — є найбільшим ворогом Нігерії.
Поснідавши, батько пішов до книгарні, а мати теж пішла собі, узявши Девіда і Нкем, а я пішов до свого брата, котрий носив воду з криниці, щоб наповнити бак у ванній — повинність, яку раніше сповнювали виключно Ікенна і Боджа, тому що ми з Обембе були надто малі, щоб набирати воду з криниці. Це був перший раз, коли хтось набирав із неї воду, від самого серпня.
— Якщо ми справді скоро поїдемо до Канади, — сказав він, — то нам треба вбити того божевільного якомога скоріше. Треба швидко його розшукати.
Раніше такі слова вразили б мене, але цього разу я хотів сказати йому, що нам треба забути про навіженого й почати собі нове життя в Канаді. Але я не зміг. Натомість почув свої слова:
— Так, так, Обе — ми мусимо.
— Треба скоріше його вбити.
Мого брата так сильно схвилювали новини, які начебто мали бути приємними, що він увечері навіть не пішов їсти. Він сидів, малював схеми, стирав їх, рвав на клапті, киплячи й гніваючись, поки олівець не вкоротився до довжини його пальця, а стіл не вкрився подертим папером. Коло криниці, зразу після того, як батьки розійшлися по своїх крамницях, він сказав мені, що треба діяти швидко. Сказав це гаряче, вказуючи пальцем на колодязь:
— Через того скаженця Боджа, наш брат, розкладався отам, як… як убога ящірка. Ми мусимо помститися хай там що — я не поїду ні до якої Канади, поки не зроблю цього.
Він лизнув великого пальця, щоб підкреслити свою клятву, — аби я побачив, що то була саме клятва, що він вирішив усе твердо. Тоді він підняв відра з водою