Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
— От халепа!
— Що там? — поспитався Матьє.
— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!
— Що вона там накоїла?
Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.
— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.
Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче. Білявка зненацька підвелася.
— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.
Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.
— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.
Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.
Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.
— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.
— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.
Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.
— Ходімо танцювати.
Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.
— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.
— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.
Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.
— Даруйте, — сказала вона.
Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав: «Настав час прийняти наркотик». Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. «Дорвалася», подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.
— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?
— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?
Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.
— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.
Матьє засміявся.
— Він знає, що в мене ні шеляга.
— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.
— Та певно, що ні!
— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.
Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.
— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.
— Так, десь о третій годині.
— Й нічого вам не казав?
— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.
— Так він мені й сказав.
— Ну, то й що?
Лола стенула плечима.
— Пікар цілий день працює в Аржантеї.
Матьє байдуже відказав:
— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.
Лола зміряла його іронічним поглядом.
— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?
— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.
Він хотів було сказати: «Ці гроші для мене». На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. «Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником». Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.
Лола відвела погляд.
— Може, це була перевірка? — поспитала вона.
— Перевірка? — зачудовано перепитав Матьє.
— А чом би й ні.
— Перевірка? Дивно це чути.
— Івіш постійно торочить йому, що я скупа.
— Хто це вам сказав?
— Вас дивує, що мені це відомо? — з переможним виглядом поспиталася Лола. — Це ж чесний хлопчина. Не треба думати, що можна погано говорити йому про мене, а я цього не знатиму. Щоразу я помічаю це з того, як він дивиться на мене. Або ж із того, як він ставить мені запитання, наче нічого й не було. Думаєте, я не бачу як він заходить здаля? Це сильніше від нього, він хоче бути чистим.
— Ну, то й що?
— Йому хотілося побачити, скупа я чи ні. Задля цього він і вигадав усю цю історію з Пікаром. Якщо тільки хтось не намовив його.
— Хто ж міг його намовити?
— Не знаю. Чимало людей вважає, що я, стара вішалка, запопала собі молодого хлопця. Досить лише глянути на мармизи тутешніх повійниць, коли вони бачать нас разом.
— Гадаєте, він переймається тим, що про нього кажуть?
— Та ні. От тільки є люди, що вважають, ніби роблять йому добро, підбурюючи його проти мене.
— Послухайте, — сказав Матьє, — не треба церемонитися: якщо вам здається, ніби це я, то ви помиляєтеся.
— А що, — крижаним тоном сказала Лола, — можливо й це.
Запала мовчанка, потім вона гостро спитала:
— А чому це щоразу, як ви з ним приходите, завжди відбуваються сцени?
— Хтозна. Я не докладаю до цього рук. Сьогодні я й геть не хотів приходити… Гадаю, він по-різному дорожить кожним із нас і хвилюється, коли бачить нас обох водночас.
Лола понуро й напружено дивилася перед собою. Нарешті вона сказала:
— Затямте раз і назавжди: я не хочу, щоб його відібрали в мене. Я
