Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

— Я бачу, що ти дуже недогадлива. Тому ти добре прислухайся, що тобі казатиме твій шеф. Я хочу мати в майстерні своїх людей, розумієш, а не замаскованих ворогів. Хай я тільки сезон відкручу, то на сто вітрів порозганяю цю збільшовичену групу! Вони тепер почувають себе міцно, бо знають, що мені потрібно замовлення вчасно виконати, але хай прийде «огірковий сезон», хай мої клієнти по курортах пороз'їжджаються, тоді я їм іншої заспіваю… Слухай, — змінив він несподівано тон і зробив крок до мене (я в цей час зробила два кроки назад), — ти дівчина з провінції…

Мені кров ударила в голову. То цей теж хоче посмажити свою печеню на моєму провінціалізмі?

— …Дівчина не зіпсована, маю надію, ще не заражена комуністичною чумою… Будь тільки розумна, і тобі буде багато користі з того, ну, а твоєму шефові вигоди. Ти ж знаєш, що, згідно з законом, я не повинен тобі платити, але я згоден — звичайно, щоб про це ніхто не знав, — навіть дещо платити тобі, а ти мусиш… ну, — чи я маю все тобі викладати, як на лопаті! — піти мені на руку… Розумієш: вигода за вигоду! Ти насамперед старайся якнайменше зближатися з цією бандою. Вони тебе почнуть намовляти — ох, знаю я їх, як свої п'ять пальців! — вступити до тієї їхньої профспілки. А навіщо тобі профспілка? Що дасть тобі профспілка? Я тебе краще забезпечу, ніж десять їхніх профспілок. Але, — зробив він чортівськи хитру пику, — ти старайся все ж таки бути добра з ними. Розумієш мене? Не приставай до них, але… крутись коло них. Старайся бути з усіма в дружбі. Ну, тепер розумієш? Я мушу знати, чим дихає кожна моя робітниця… Ти добре подумай над моїми словами… і над своїм становищем. Ще одне! — завернув мене, коли я, спітніла від усього пережитого, пустилася до дверей. — Я не бажаю тобі, щоб хто-небудь знав про нашу розмову. Бо якби до моїх вух дійшло, що ти…

«…кому щось сказала, то вигнав би я тебе на сто вітрів», — докінчила я в думці за нього. Але ні! Не це мав він на думці.

— …що ти видала комусь наш секрет, то я тебе у тій хвилі віддаю в руки поліції як непрописану волоцюгу! А ти, гадаю, — примружив він огидно одне око, — знаєш поліцейські приписи, що стосуються дівчат без постійного місця проживання. Тепер можеш уже собі йти! — показав він мені на двері.

До моєї пам'яті, як уламки заліза до магнітної голки, почали чіплятися уривки десь прочитаних чи почутих розповідей про ті страхітливі речі, що трапляються з дівчатами без постійного місця проживання. Я чомусь відразу стала свідома всіх тих небезпек, що тепер могли загрожувати мені. В моїй пам'яті воскресла, як жива, історія про одну дівчину з нашого міста, яку помилково, чи, вірніше, через лють поліції за те, що дівчина мала зв'язки з підпільниками, офіціально зареєстрували як вуличну, ще і книжечку з номером виписали на її ім'я. Нічого тут не допомогли й суди (хіба що ще більше розголосили справу), бо який суд може змити пляму з дівочої честі?

Я зважилась глянути в обличчя моєму шефові. Потворою видався він тепер мені, а не людиною! І я залежала від волі цієї потвори! Він, ніхто інший як він, має мене в своєму кулаку!

Правда, я могла спробувати втекти, але в мене не було ніяких документів, крім шкільної довідки, а з часу вбивства куратора польська поліція зробилась ще пильніша і підозріліша. Грошей на поїздку залізницею, що було б найбезпечніше, в мене не було. Пускатися пішки в таку дорогу — це було все одно, що викликати до себе підозріння як до політично неблагонадійного елемента і потрапити до рук слідчих органів.

— Іди, — сам відчинив мені шеф двері в коридор, — іди на роботу. Я думаю, що тут роздумувати нема чого. Алло! — гукнув він мене, коли я вже була в коридорі. — Де ти ночуєш?

Після деякого вагання я назвала йому адресу тітки Теми. Він трохи подумав, а далі сказав (у мене склалося враження, що ця думка ще раніше була в нього в голові):

— Зальц — то не є придатне товариство для тебе. Сьогодні забере тебе до себе одна з моїх челядничок, панна Міся. В неї житимеш, з нею ходитимеш на роботу і з нею повертатимешся додому. Це особа гідна довір'я, і від неї зможеш багато чого навчитись. Ну, тепер іди працюй!

Мені стало ясно, що віднині я ув'язнена.

Як п'яна, увійшла я до майстерні. Очі всіх звернулись в ту мить до мене. А для мене тепер тільки одне було цікаве: яка з себе ота моя в'язнична сторожиха, ця панна Міся?

До мене підійшла дуже висока, дуже худа, з рухливими, злими очима жінка:

— Ви зветесь Марта Кравчик? Гаразд. Ідіть! Он там, під вікном, буде ваше місце. Як бачите, маєте одне з найкращих місць у майстерні! — Вона всміхнулась до мене, але мене анітрохи не зігріла та золота (це треба дослівно розуміти, бо в панни Місі, здається, не було жодного свого зуба) усмішка.

Я не хотіла місця при вікні, за яке вимагали від мене плати понад мої сили. Я рвалась до простору поза вікном!

Мені дали обпороти якийсь комірчик. Робота була така незначна, що мене взяла підозра, чи взагалі ця праця комусь потрібна. От просто дали мені забавку, щоб зайняти мою увагу, а самим краще стежити за мною.

Що було мені робити?

Я відчула, як очі панни Місі так і ходять за моїми рухами, як два вартові, і я хоч у гурті, але відрізана від решти дівчат.

Це було страшне почуття. Це було щось, що мені не вміщувалось у голові. Як же це так? Он там, за вікном, гамір, рух, воля, живі люди, а мене тут ув'язнили, і про це ніхто не