Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

А мені що? Я ще радіша від цього: більше часу згаю, менше лишиться чекати!

Пройшла я вулицю Мохнацького, перебігла Академічну і завернула вже у бічну вуличку (їй-бо, не пам'ятаю, як вона називається), аж враз чую: хтось женеться за мною тротуаром.

«Це якийсь п'яний або злодій», — майнула мені думка, і я в одній хвилі, щоб дати вільну дорогу йому, зіскочила з тротуару на брук.

Уявіть собі, тільки уявіть собі, що це був не п'яний, не злодій, а Маркіян Заславський з моїми речами. Клунок з постіллю, який встиг уже розв'язатися і з якого один ріжок подушки безсоромно виглядав на світ божий, він держав на плечах, і валізкою вимахував у руці.

— Нате, — передав мені валізку, — і тікайте, куди можете!

Я подивилася на нього, як на людину, що з глузду з'їхала. Треба сказати, що в тій хвилині він і справді скидався на божевільного: розчухраний, з піною на устах, задиханий, з переляканими очима, він міг уже самим своїм поглядом нагнати страху. Я нічого не розуміла. Але якийсь морозець пройшов мені по спині. Я схопила свої клунки й інстинктивно побігла з ними до найближчої брами.

Маркіян пішов за мною. Він уже трохи відійшов. Уявляю собі — бігти з таким тягарем не так-то легко!

— Ну, що, власне, сталося? — спитала я його. — Куди мені тікати? Від кого?

Хоч нас тільки двоє було в брамі, Маркіян нахилився до мене і сказав пошепки:

— Від пані Яновської. Не йдіть до пані Яновської, бо буде зле. Тікати… Тікати вам треба…

Спочатку мене злість взяла на цього молокососа, що, очевидячки, палаючи бажанням відіграти роль героя-захисника, вифантазував собі якісь недійсні нещастя і мене через свій зелений розум тягне в якусь історію.

Але було не так. Розум у Маркіяна зовсім не зелений. І тільки завдяки тому, що мамунця вважає його за хлопчика, якого нічого більше не цікавить, крім латині і футбола, уникла я ролі, яку призначили мені в своєму домі пані Яновська в порозумінні з добродійкою Заславською.

З уривчастих слів Маркіяна (бідний хлопець аж корчився від ніяковості) зрозуміла я ось що: пані Яновська має мілосць десь на стороні, через яку буває в неї багато неприємностей з паном Яновським. То пані Яновська, за порадою своєї приятельки пані Заславської, придумала ось яку штуку: підшукати десь дівчину з провінції і, делікатно висловлюючись, підсунути її панові Яновському. Тоді пан Яновський, сам маючи грішок за собою, дасть волю дружині… Таким чином, як кажуть, і вовк буде ситий, і коза ціла…

Я скам'яніла. Так, просто-таки відчула, як раптом затрималися в своєму бігу всі функції мого організму. Мені здавалось, що я перестала існувати. Для мене чомусь страшнішим від ролі, яку мені призначила пані Яновська у своєму домі, був факт, що ті відьми, з Люсею включно, захотіли з моєї ганьби зробити розвагу собі! І ще хто: мати з дочкою! Яке страхіття!

Я знала, господи, я ж не дитина, з газетних хронік, з романів (за читання яких завжди гнівався на мене татко), що по великих містах трапляються факти торгівлі дівчатами, але це було якесь абстрактне знання. Я ніколи не могла припустити, що я можу бути свідком такої історії, а вже щоб вона на мене саму впала і ще з рук людей, яким батько довірив мене?.. Ні, в найкошмарнішому сні не могло мені щось таке приснитися.

Я простягла Маркіянові руку, але мені хотілося впасти йому на груди і обняти, як брата, як найріднішу людину.

— Дякую вам. Я вам цього ніколи… до самої смерті не забуду…

Він почервонів, аж наче якийсь рудий став.

— Я… я… вас теж ніколи не. забуду, — вибелькотав, — я хотів би вам щось передати… Я вже віддавна ношу при собі… але не було нагоди… Ви не гнівайтесь… я… ви… — Він витяг з кишені якийсь конверт і ткнув мені його в руку. Поки встигла я добре придивитися до цього конверта, Маркіяна вже не було. Я чула тільки відгомін його кроків. Я розірвала тонесенький конверт. Там стояло на клаптику рожевого паперу:

Були це слова з популярного в той час танго, яке співали скрізь. Не було тут нічого оригінального, але мене зворушили вони до сліз. Не тому, що мені було аж так приємно від того, що я не байдужа для панича, але тому, що в цьому чужому місті, серед цього зміїного кубла, знайшлася бодай одна щира, прихильна до мене душа.

Я зібрала свої клунки і вийшла на тротуар.

І що далі?

Без грошей, без приятелів, без даху над головою — куди податись? До кого звернутись?

В ті хвилини я прекрасно розуміла моральний стан людей, що вкорочують собі віку.

Я згадала, що десь на Клепарові живе один батьків приятель по залізничній службі, але, як на нещастя, не могла пригадати собі навіть прізвища того чоловіка. А тут сонце не стояло на місці. Мені з остраху починає здаватись, що на очах довшають тіні кам'яниць і вуличних ліхтарів.

«Швидше, швидше…» — підганяю свої думки, яким наче хтось крила пообтинав — з місця рушити не можуть.

«Готель», — вирішує врешті моя голова. Добре. Хай перша ніч буде в готелі, а там новий день принесе нові думки. Але чи знайдуться в мене гроші хоч на одну ту ніч? З трепетом я відкриваю торбинку, щоб позбирати в