Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

2. ШВЕЙКІВ БУДЕЙОВИЦЬКИЙ АНАБАСИС

Античний полководець Ксенофонт {97} без карти пройшов усю Малу Азію, побував бозна-де. Стародавні готи чинили свої напади також без топографічних знань. Завжди просуватися вперед — це і є анабасис. Пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі в’язи. Та коли в кого була така мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників з різних племен, що прийшли до Європи хтозна-звідки — від Каспійського або Азовського морів, — той під час походів творив справжні дива.

Римські легіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили — нібито їм було ще не досить отих приємностей походу — повернутися до Рима іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Рима.

Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовиць, у чому бравий вояк Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовицького краю побачив села Мілевської округи.

Однак він, не зупиняючись, ішов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь-якому бравому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовиць.

Таким чином, за деякий час Швейк опинився біля Кветова, на захід від Мілевська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи й перед Кветовом був змушений почати спочатку:

Гей, коли ми вирушали,

Всі дівчата заридали…

Якась стара бабуся, повертаючись із костьолу дорогою, що вела з Кветова до Вражи й далі на захід, похристиянському привіталася з Швейком і зав’язала з ним розмову:

— Добрий вечір, солдатику, чи далеко прямуєте?

— Іду я, матінко, в полк до Будейовиць, — відповів Швейк, — до цісаря на війноньку.

— Та ви ж ідете не в той бік, солдатику! — вжахнулася бабуся. — Сюдою ви зроду-віку туди не доберетеся. Це дорога прямісінько на Клатов.

— Я гадаю, — шанобливим тоном відповів Швейк, — що і з Клатова можна дістатися до Будейовиць. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, що поспішає чимдуж до свого полку, старається вчасно прибути на місце, Щоб не мати, боронь боже, якихось неприємностей.

— У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, — зітхнула бабуся. — Отож мав їхати до Пльзня, в ополчення. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав по полку, а ще за тиждень він з’явився в нас у цивільному одязі й казав, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки й витягли. Вже й листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!

Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:

— Почекайте мене ось у тому лісочку, солдатику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зігрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а справжні гицлі: хапають дезертирів. Прямуйте лісом аж до Седльців біля Гораждовиць. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?

— Ні, матусю, не маю.

— Тоді й до Седльців не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, прибудьте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у шинку. Там на Долішній вулиці за Флоріаном розшукайте домок, такий собі голубенький, і спитайте господаря Меліхарка. То мій брат. Поклоніться йому від мене, а він уже вам покаже, як потрапити до тих Будейовиць.

Швейк чекав на бабусю в лісочку більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому в подушку, щоб не прохолов, а вона тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що в неї у Будейовицях два онуки.

Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Наостанці витягла з кишені спідниці крону, щоб, мовляв, Швейк купив собі у Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.

За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід у напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовиць можна дійти з будь-якої частини світу.

З Мальчина Швейк ішов із старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.

Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовиць. Він має там заміжню доньку. Її чоловік також дезертир. Гармоніст, за всіма ознаками, у Мальчині хильнув зайвого.

— Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, — спокушав він Швейка, — то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.

Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило. Він повернув геть від Швейка, погрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. У Радомишль Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці, за Флоріаном. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило аж ніякого враження.

Він наполягав, щоб Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв; багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькому краю.

— Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по всьому краю, а де може, там і краде, — з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, — а вигляд кожне має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.

— Правда очі коле, — додав він, коли Швейк підвівся з лави, — якби мав чисте сумління, то сидів би спокійнісінько і показав би свої документи. Та коли він їх не має…

— Бувайте здоровенькі, дідусю.

— Щасливої дороги, шукайте собі дурнішого. Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок усе незадоволено буркотів:

— Каже, йде до Будейовиць у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, іде спочатку до Гораждовиць, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.

Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Розгріб солому і десь близенько почув голос:

— З якого полку, куди вітер