Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— Карошій музік, как можна блягодаріть музікант? Дєнги? Водка? Падарунок ручка зольотой пєро?
Дістала із сумки ручку й, ледь стримуючи емоції, що кипіли в ній, покрутила ручку між великим і вказівним пальцями. Крижень посміхнувся:
— Ручку? Ні… Я сам подякую і передам подяку від тебе. А ручка… нічогенька. Он, голові подаруй, він усе це організував.
Рудий, наче почувши їхню розмову, складаючи цимбали, невдоволено забухтів на все подвір’я:
— Жеби кожен так ми дякував, то ходив би’м з голов сраков.
— Ето тожє смєшно, да, Кріжень? — запитала Хелен.
— Так, цей дядько дуже кумедний… — глянув на годинника. — Але час пізній. А завтра день важкий. Вам час у готель. І завтра, як Бог велів, — до Парижа. Вибори пройдуть… Ех! — гримнув кулаком по столу. — Вам їхати, а нам гуляти й молодим здоров’я бажати! Ще побачимося, Марі…
Хелен повільно звелася, а потім неохоче розвернулася й попрямувала до машини.
Ручка зосталася на столі. Ернесто потиснув руку Крижневі й пішов услід за Хелен. Полковник залишився стояти самотнім серед двору.
Сербін вдавав, що спить, лежачи головою на столі між тарілками, й скоса кидав погляди в бік Крижня. Трохимович з Наконечним захоплено про щось розмовляли; було чути часті «я табє скажу так», «які разумни», «і ти разумни»…
6Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 18 вересня, готель «Комунарка»,
після опівночі.
Перед входом у готель голова довго розшаркувався, прощаючись із гостями, поки нарешті Хелен томливо не сказала:
— Мсьє гольова, я уставать, і надо спать. До свіданія, мсьє гольова.
Тільки після цього на прощання він їх розцілував у щоки від усієї своєї широкої душі й сів у машину.
«Журналістка» ж з Ернесто прожогом кинулися в готель, на ходу втираючись від вологих поцілунків. Дорогою Хелен шепотіла Ернесто:
— Бігом, у нас зовсім мало часу. Нам потрібно встигнути! І тримай себе в руках. Більше не пий.
— Я в нормі, не хвилюйся. Прикрию, не засну. Я виспався під сараєм, як бабак.
Вони поспіхом зайшли в номер, Хелен зачинила двері, переодягнулася в чорне трико, високі черевики, намазала обличчя маскувальною мастикою. Тим часом Ернесто дістав міні-магнітофон і увімкнув. З апарата зазвучали їхні голоси, сміх, дзвін келихів. Розмова йшла про дивні традиції в Галіції, неймовірний одяг гуцулів та застарілий — міщан. Нарешті вони побажали одне одному «на добраніч». Ернесто вимкнув магнітофон. Хелен вийшла на балкон і розчинилася в пітьмі.
Офіцери з команди прослушки, що зручно влаштувалися в сусідньому номері й до цієї миті ліниво слухали «розмови шпигунів», враз зіскочили на ноги: в навушниках прокотився грім. Це лунало хропіння Ернесто. Він не те що хропів — ревів!..
* * *Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 18 вересня, подвір’я сиротинця,
глупа ніч.
Весілля закінчилося. Молодята, гості, «козачки», музики розійшлися по домівках. Затрималися лише кілька десятків гостей, що загуляли, й жінки, котрі закінчували прибирати. А ще — команда Крижня: він віддавав останні вказівки Сербіну, Трохимович продовжував захоплено розмовляти із Наконечним. Десь у закутку ще співали тужливих пісень…
Лейтенанти врешті-решт