Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук
Йшла прямо до салі Великої Ради Дивану. А як дійшла до дверей, дала знак чорним євнухам, щоб задержалися. І виступила наперед, перед лектику сина свого. Ага яничарів, що вже стояв зі сторожею біля Ради Дивану, побачивши оплакану найкращу з жінок падишаха, схрестив руки на грудях і збентежено промовив:
— О радісна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому має приймати чужих послів.
— Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду — на розбишак, що бушують в палаті падишаха! — сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага яничарів вмить відступив набік, схилившись аж до колін могутньої султанки. Тоді вона додала м'якшим тоном:
— Не бійся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого!
Дала знак євнухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салі Великої Ради Дивану. Й увійшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама мала в ній судити.
Увійшла й закричала:
— Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кімнати!..
Султан встав з престола.
— Що се? — запитав голосно і пальцем дав знак усім, що були в салі, щоб опустили її. Збентежені достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд. Бо хоч до ріжних див уже привикли від сеї жінки падишаха, але і в сні їм не снилося, щоб вона могла відважитися прийти аж тут, незаповіджена, з дитиною й цілим почотом!
За суддями вже без наказу поспішно вийшли євнухи й невольниці султанки.
— Що сталося? — запитав занепокоєний султан. — Чи хто зробив яку кривду тобі або дитині? Гнів уже мав в очах.
— Не мені, але нашій дитині! — відповіла, тихо плачучи, щоб не лякати сина. Виняла з лектики малого Селіма і взяла його на руки, цілуючи й обливаючи слезами.
— Нашій дитині? Хто смів!? — тихо запитав султан, споглядаючи на сина, що невинно усміхався до нього.
— Агмед-баша!
— Великий везир Агмед-баша?!
— Так! Великий везир Агмед-Баша!
— Що ж він зробив?!
— Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втік з палати!.. Тряслася з обурення.
— Він є в палаті?!
— Недавно був у мене! І ще накажи (вплач) ув'язнити його спільника, чорного євнуха Гассана! Він жде за дверима… Опісля я все розкажу…
Султан уважно подивився на сплакану і схвильовану жінку. Кинув оком ще раз на дитину, що вже кривилася до плачу, і плеснув у долоні.
З трьох дверей великої салі вийшли німі сторожі падишаха. Султан сказав твердо, слово по слові:
— Ув'язнити великого везира Агмеда-башу і Гассана, чорного євнуха, що служить у хассеке Хуррем!
Вийшли тихо, як тіні, схопивши лиш іскристий погляд Роксоляни.
Султанка Ель Хуррем німим рухом попросила подержати сина — й упала бліда. Зімліла у судейській салі, А маленький Селім ревно розплакався на руках свого батька.
В такім положенні у престольній салі великий султан іще ніколи не був. Не знав, що почати з собою, з дитиною та жінкою. Не хотів кликати слуг, щоб не бачили зімлілої жінки, бо уважав, що дивовижа й так уже була нечувана.
Поклав сина в золоту лектику, що стояла на підлозі, метнувся до жінки й махінально заніс її на місце, де сам сидів. Опісля скочив до дверей, за якими все стояла німа сторожа з вирізаними язиками. Відхилив двері й зажадав води.
Перелякана сторожа ще ніколи не бачила султана в такім зворушенню і гніві. Вмить подано йому воду у кришталевім збані. Сам замкнув за собою двері й підійшов до жінки. Маленький Селім плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жінку, раз у раз повторяючи:
— Що тобі заподіяли? Що тобі заподіяли? Відкрила очі, бліда, як квітка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Він задержав її й сам подав їй дитину. Сиділи мовчки втрійку. Вона кормила розплаканого сина, а він подавав їй воду.
Як успокоїлася і прийшла до себе, запитав:
— Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподіяв тобі і дитині великий везир Агмед-баша?
— Скажу, скажу, — відповіла тихо, — бо серце трісло б мені з болю, якби не сказала.
— Кажи, — просив.
— Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатів…
— Як то зажадав? За що зажадав?
— Аби закрити перед людьми й тобою…
— Що закрити? — перервав обурений.
— Що я охрестила твого сина Селіма, — вибухла.
— Охрестила?..
— Ні, се видумка! Се нікчемна клевета великого везира Агмеда-баші й підкупленого ним чорного євнуха Гассана!
Ревно заплакала.
Він відітхнув. Оцінив думкою всю злочинність вимушення і сказав:
— Обидва злочинці повинні вмерти! Тільки справедливість вимагає, щоб їх переслухати!
Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пізнати по собі. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила її зовсім.
Встала і промовила:
— Роби судейське діло своє!
Склонилася так, як людина, що має повну слушність за собою й не боїться вироку. Блідо усміхнулася. І пішла.
Султан не сказав їй ні словечка, що непотрібно зробила дивовижу, якої ще не було, відколи султани