Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— То ви вмієте робити такі речі?

— Вмію.

— І продаватимете їх мені?

— Звичайно, — відповіла Сексон. — Задля цього я й увійшла сюди.

— Для продажу ми ставимо трохи вищі ціни, — провадила жінка далі.— Бачте, треба взяти під увагу освітлення, комірне, податки тощо, та й власний прибуток, а ні, то ми б тут не сиділи.

— Це цілком природно, — згодилася Сексон.

Серед гори мережаної білизни Сексон знайшла ще одну нічну сорочку й одну комбінацію власного виробу. За першу Мерсідіз дала їй вісім доларів, тут вона коштувала вісімнадцять, а господиня заплатила за неї Мерсідіз чотирнадцять; за другу Сексон одержала шість, тут ціна їй стояла п’ятнадцять, а господиня заплатила за неї одинадцять.

— Дякую, — сказала Сексон, надягаючи рукавички. — Я з охотою принесу вам дещо з моєї роботи за таку ціну.

— А я з охотою куплю… якщо воно буде зроблено добре. — Жінка суворо глянула на Сексон. — Пам’ятайте, що якість має бути не гірша. Я часто дістаю спеціальні замовлення, і якщо ми з вами порозуміємось, роботи вам не бракуватиме.

Мерсідіз і оком не змигнула, коли Сексон прийшла до неї з докором:

— Ви ж казали, що берете тільки за комісію!

— Звичайно, казала; так воно й було.

— Але ж праця і матеріал мої, а ви заробляли вдвічі більше від мене! Вам перепадала лев’яча пайка!

— А що ж тут такого, голубонько? Я — посередниця. Так воно на світі споконвіку ведеться. Посередникові завжди лев’яча пайка перепадає.

— Я гадаю, що це дуже несправедливо, — зітхнула Сексон радше з жалем, аніж спересердя.

— Ну, то нарікайте на світ, а не на мене, — гостро відказала Мерсідіз, і відразу, як то мала звичай, змінила тон. — Нащо нам свариться, голубонько? Ви мені така люба! Га-га, та ви ж молоденька й дужа, чоловік у вас теж молодий і дужий, — це вам не зашкодить. А ось я стара жінка. І старий Баррі на мене не заробить. Та й йому вже три чисниці лишилося до смерті. Адже він хворіє на нирки. І мені ж доведеться його ховати. Я віддам йому шану: він спатиме вічним сном поруч зі мною. Що ж, він йолоп, тюхтій і незграба, але зате злості ні на кого не має. Місце на кладовищі для нас я купила, все вже передбачено, і почасти на це пішли й ваші комісійні. А видатки на похорон! Усе мусить бути як годиться. Мені ще багато треба на це відкласти. А Баррі щодня може дати дуба.

Сексон ударив у ніс дух спиртного: стара, очевидячки, знову хильнула.

— Ходіть, голубонько, я вам щось покажу. — Мерсідіз повела Сексон до спальні й підійняла трохи віко великої скрині. Звідти дихнуло ніжними пахощами, наче від пелюсток троянди. — Це мій похоронний посаг — у ньому я повінчаюся з тлінню.

З цими словами Мерсідіз схилилася над скринею і почала виймати перед ошелешеною Сексон одну по одній найтендітніші, найелегантніші частини пишного туалету нареченої; наприкінці стара добула віяло із слонової кістки.

— Мені подарували його у Венеції, голубонько! А цього черепахового гребінця Брюс Енсті замовив для мене за тиждень до того, як видудлив свою останню пляшку і розтрощив свою навіжену головешку кольтом… А цей шарф… Га-га, цей шарф із ліберті…

— І це все поховають разом із вами… — замислено промовила Сексон. — Яке це дивацтво!

Мерсідіз засміялася.

— А чому б і ні? Я вмру так, як жила. Це мені приємно. Я зійду в землю, як наречена. Не хочу я холодної, тісної домовини. Я хотіла б спочивати на широкому, пишному ложі, покритому м’якими східними покривалами й подушками, подушками без кінця-краю.

— На ці гроші можна було б купити двадцять ділянок і справити двадцять похоронів! — скрикнула Сексон, вражена такою блюзнірською розмовою про смерть. — Це навіть гріх!

— Я вмру так, як жила, — всміхаючись, відповіла стара. — Поруч старого Баррі ляже пишна наречена. — Вона закрила віко скрині й зітхнула, — А втім, я воліла б, щоб Брюс Енсті чи хто інший з моїх давніх коханців лежав поруч мене в глибокій темряві й розпався зі мною разом на порох, — оце і є справжня смерть!

Вона глянула на Сексон: погляд її був розпалений алкоголем і водночас зневажливо-холодний.

— За давніх-давен, коли ховали великих людей, з ними разом закопували живцем і їхніх рабів. А я, серденько, беру з собою тільки свої покраси!

— Виходить, ви не боїтеся смерті?.. Анітрохи?

Мерсідіз рішуче похитала головою.

— Смерть шляхетна, добра, ласкава. Смерті я не боюся. Я боюся тільки людей, боюся того, що вони зроблять зі мною після смерті! І тому я готуюся до неї завчасу. Вони не дістануть мене, коли я помру.

Сексон зніяковіла.

— Але ж навіщо ви здалися їм після смерті? — сказала вона.

— Ого, ще й як здамся… — відказала Мерсідіз. — Ви знаєте, що роблять із бідними старими людьми, які не мають грошей на похорон? їх не ховають. Ось послухайте-но. Ми — я і він — стояли якось перед великими дверима. То був дивний чоловік — він був професор, а мав би бути пірат, він читав лекції в аудиторії, а мав би брати приступом мури ворожих міст або грабувати банки. Він був стрункий, як Дон Жуан, руки мав міцні, мов криця. І мов криця був міцний його дух. Він був шаленець, ледь-ледь шаленець, як і всі мої кавалери… «Ходімо, Мерсідіз, — сказав він, — ходім подивімся на наших ближніх — і вгамуймося, і станьмо тихі й щасливі… тому, що ми не схожі на них, — що тим часом ще не схожі. А тоді повечеряємо з особливою, з диявольською насолодою і піднесемо за них чари золотого вина, і воно ще яскравіше зазолотиться після всього, що ми бачили. Ходімо, Мерсідіз!»

Він розчинив двері й повів мене за руку… О, то було невеселе товариство. Двадцять чотири тіла. Вони лежали на мармурових лавах, сиділи, сперті на підпори, а навкруги тиснулися молоді хлопці з блискучими очима й блискучими ножиками в руках і зацікавлено зиркали на мене.

— То все були мерці? — вирвалося з пересохлого горла Сексон.

— То все були мерці — злидарі, моя голубонько. «Ходімо, Мерсідіз, — сказав він. — Це ще не все: є тут таке, що звеселить нас ще дужче». І він повів мене вниз, де були чани, — чани з розсолом, голубонько. Я не боялася. Я тільки дуже яскраво уявила собі, що чекає на мене, коли я вмру. І скільки там лежало мерців, — наче