Марта - Лілія Черен

— Цей дурень виявився ще й ревнивим? Ха!

— Облиш це! Гаразд?!

— Добре. Все. Мовчу, — погодився Володимир, але його насмішкуватий погляд говорив про те, що це недовга капітуляція.

— Ти ліпше скажи, як тобі вдається триматися на плаву тоді, коли влада заборонила будь-яку, окрім державної, комерцію.

— Комерція і я — про що ти говориш? — удавано обурився чоловік, а потім уже серйозніше пояснив: — Я тепер працюю на державу. Майже чесний громадянин.

— А звідки це все? — здивувалася Марта.

— Розумієш, новій партійній еліті хочеться добре їсти й гарно вдягатися. І їм потрібні такі люди, як я, котрі знають, як налагодити правильні канали постачання. Чула щось про так звані «закриті розподільники»?

— Так.

— Так отож. Я вчасно зметикував, що й до чого. Зміг перекваліфікуватися, так би мовити.

— А як інші?

— Маєш на увазі стару нашу компанію, так? Сашко як був поетом-голодранцем, так ним і лишився. Тільки перебрався до Харкова. Каже, саме там майбутнє пролетарської літератури, а тут, у Києві, йому все здається надто міщанським і провінційним. Семен — дурень. Погорів на таємній скупці золота. Втратив усе. Після обшуку лишився в самих підштаниках. Робітнича бригада там добре постаралася. Ну, і з квартири виселили. Кажуть, десь тепер в Одесі вантажником працює. А Тимур Миколайович, пам'ятаєш його?

— Важко такого забути, — стримано, але не без іронії сказала Марта.

— Тимур Миколайович — іще гірше — набрав велику суму держкредитів і хотів тихцем звалити за кордон. Не вийшло. Його коханка видала. Там якась у них сварка була...

— У Тимура Миколайовича могла бути коханка? Мені важко таке уявити, — сказала Марта.

— А чому ти дивуєшся? Чоловік солідний був, при грошах. — Володимир замовк, схоже, що в нього з'явилась якась нова думка. Авто вже зупинилося біля під'їзду будинку, де жили Марта з Гербертом. — Марто, мені справді дуже прикро тебе бачити у такому жалюгідному матеріальному стані. Я ж для тебе можу чогось дістати: ковбаси, сиру, ікри чи навіть апельсинів... Ти тільки скажи. Може, якусь тканину на плаття.

Серце стиснулося від болю, але розум не зміг не відзначити: які там апельсини й ікра, якщо хліба й масла немає?

— Володю, любий, якщо ти хотів колись турбуватися про мене, то мусив би це мені показати ще кілька років тому. Як там, до речі, Маргарита поживає?

— Чого б це я мав знати?! Ти тоді надто близько все до серця прийняла. А вона ніколи не була для мене важливою!

— Добре, не будемо ворушити минуле, коли ніхто з нас не збирається змінювати теперішнє, — сказала Марта і, заглянувши Володимирові в очі, побачила підтвердження своїх слів. Вона розуміла, що зараз може спалахнути довга емоційна розмова, яка лише збурить залишки згаслих почуттів, але ні до чого не приведе. Ні до чого доброго, принаймні.

Чоловік спохмурнів, допоміг їй вийти з машини й подав пакети і торбу.

— Може, я тобі все-таки до хати занесу.

— Дякую, ні. Я вже далі сама.

— Маргарита, до речі, вийшла заміж за якогось пар-тійця. Я її ще з тієї весни не бачив. Про неї мені Сашко розповідав. А батьки її в Москву виїхали...

— То хай буде щаслива. І ти. будь!

— Ми не зустрінемося? — запитав Володимир.

— Ні, хіба що ось так, як сьогодні, — відповіла Марта. — Дякую, що допоміг. Прощавай.

Він відчинив двері під'їзду, вона ще раз подякувала і пішла, не обертаючись, угору по сходах. І лише опинившись на самоті в кімнаті, дала волю сльозам. Усвідомлення того, що, якби він покликав її до себе, вона б пішла, не вагаючись, було болючим, майже нестерпним. На жаль, цей факт був настільки очевидним, що не міг заховатися у жодних шухлядках мозку й закамарках підсвідомості.

Але Володимир легко прийняв те, що вона належить іншому. І ніколи не пробував боротися за неї. Це йому було не потрібно.

Сутінки вже огортали місто за вікном. Марта сиділа на стільці біля вікна і невидющими, червоними від сліз очима вдивлялася у багряну заграву на видноколі, яка полум'ям огортала темні контури будинків.