Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

що часто були не кращі за розбійників!» У дю Барта обличчя набрало того розчарованого, безнадійного виразу, з яким він звичайно говорив та складав вірші про людську сліпоту й зіпсутість. Молодий король трохи не вигукнув: «А я ж давно казав про це адміралові! «Але ж вони не нашої віри», — оце було й усе його виправдання, коли ми грабували й мордували селян. І ось по цих людях видно, куди можуть завести суперечки про віру!»

Одначе сама ця думка була блюзнірством, і вона до глибини душі налякала сина королеви Жанни. Крім того, він мав надію, що дю Барта справді не впізнав його і зайшов сюди випадково. Тому він прикусив язика й змовчав. А втім, у шинкаря знайшлися для них іще й інші привітні слова.

— Завтра вранці мені треба йти сповідатись, — пробурчав він, не дивлячись на них. — Священик заборонив давати цим харцизякам їсти й пити. Відколи їх стільки наперлося до Парижа, вони нападають на християн і дівчатам проходу не дають. А грошей ми ще в жодного не бачили, — додав він напівулесливо й напівзневажливо.

Обурений Анрі схопився з лави.

— Сядь! — гримнув на нього дю Барта. Тепер Анрі уже не міг і думати, що той його впізнав. «Адже я бідний, простий чоловік». Йому вже здавалося, що це насправді. Засмагле обличчя, зморшки, шпакувата борода, і голос він змінив дуже вдало.

— Стережіться, пане! Он той рудий, що позад усіх, нишком вийняв ножа.

— Бачу, — відповів дю Барта.

Рудий пробував, ховаючись за рештою, вибратися з кутка. Коротунчик, що його ледве видно було з-за столу, прорипів, відвертаючи увагу:

— А в крамарки хлопчик пропав!

— То гугеноти ріжуть дітей, — пояснили йому сусіди, буцімто не зважаючи на двох чужих. — Для їхнього причастя потрібна людська кров, це ж усі знають.

Усе це навряд чи скінчилось би по-доброму, але в ту хвилину ввійшли нові люди — гугеноти; двох із них Анрі знав на ім'я, чув про їхні подвиги в бою, і прибули вони до Парижа в його загоні. Інші двоє були на вигляд зовсім непевні — якісь горлорізи, можна б сказати, якби це не люди істинної віри. Тепер сили обох сторін у шинку зрівнялись, і рудий облишив свої підозрілі наміри, та й його товариші поховали зброю.

Обидва гугеноти з загону пояснили дю Барта, що вони, не знаючи Парижа, нізащо б не втрапили потемки до шинку, якби не здибали оцих двох одновірців. Та вигляд їхній показував протилежне: що вони побували вже не в одному шинку й поводились там не вельми доброзвичайно, бо таки були добре пошарпані. Анрі враз забув свою роль простолюдця й загорлав на своїх:

— Розбишак збираєте? Бійки заводите? Ви нас усіх ганьбите!

Вони гучно зареготали, а дю Барта штовхнув Анрі під ребра, і той зрозумів, що справді поводиться кумедно, як згадати про його вигляд. Тому він замовк і більш не втручався. А нові гості побряжчали грішми в кишенях, поклали дещицю на стіл як завдаток і зажадали каплунів, що вже наче допеклись, бо блищали на рожні золотаво-присмаглою шкіркою. Пана дю Барта й кумедного дідуся вони щедро запросили підвечеряти з ними, але самі їли якось навдивовижу похапцем і неначе весь час дослухалися, що чути на вулиці. А пожирувати зі служницями, що липли до них, то вже й зовсім не мали часу. Ледве-но понаїдавшись, вони подалися геть — і двоє з загону, і розбишаки. Чути було, що спочатку вони йшли тихенько, а трохи згодом затупотіли ногами, немов утікали.

Дю Барта про всяк випадок мовив:

— Тепер ти не казатимеш, хазяїне, що гугеноти щось тобі зосталися винні.

Відповіддю йому була мовчанка; а тим часом надворі почулась розмірена хода, у вікнах сяйнули смолоскипи: вулична сторожа. На порозі стали офіцер і один солдат.

— Де гугеноти?

— А он! — вигукнув шинкар, показуючи пальцем на довготелесого й невеличкого дідуся. — Курей їдять, а гроші їхні мені відразу здались якісь не католицькі.

Рудий, коротун і троє їхніх сусідів, та й служниці потвердили, хоч їх ніхто не просив. Аж як офіцер спитав суворіше, вони призналися, що тут були й інші. Але платили оці двоє!

— Напевне, когось пограбували — ми зразу так подумали!

І сторожа забрала Анрі та дю Барта.

Той більше не дбав про Анрі, а пішов з офіцером попереду. Можна було здогадатися, що він йому сказав, бо сторожа звернула зі своєї дороги. Незабаром вони прийшли до будинку, що його Анрі впізнав: то був палац Конде, і сюди він мав би податися зразу, якби не знадився пригодою і не зайшов перевдягнений до шинку. Тут його вже давно чекали, відразу набігли слуги з ліхтарями — видно, повідомлені про те, в якому чудному вигляді прийде король Наваррський, бо схилились перед ним до землі.

Тоді раптом зробив те саме й дю Барта.

Остання година

Анрі спершу завели до кімнати, де він умився й перевдягся, а потім до другої: там сидів адмірал Коліньї. Він хотів підвестить, та Анрі, швидший, не дав йому. Принцеса Бурбон теж була там; вона стала перед братом на одне коліно.

— Я ваша віддана служниця, брате, тож дозвольте й мені послухати, що вирішите ви з паном адміралом у цю останню годину.

Вона промовила ці слова так само вимогливо, як удень сказала за столом: «Пам'ятай про нашу матір!» Поважний, офіційний тон мав остаточно повернути брата до розуму. Катрін добре знала, що в нього тепер на думці і які важливі речі ладен він забути задля принцеси Валуа. Вона була ще майже дитина, і голос її тремтів, але вона сказала своє. А тоді відступила зі світла в сутінь.