Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Ви дозволите запросити вашу дружину до танцю? – тихо запитав Ясь у Ладзя. Чоловік кивнув. Льоля вклала руку у підставлену долоню, і голова пішла обертом. Вона наче пірнула на століття назад. Це був не Будинок вчених, а графський палац Бєльських. Інший бал, але все ще її Ясь поруч. Очі в очі.
– Сподіваюся, пані не забували мене? – шепотіли його вуста.
– Дорогий, любцю мій, як я можу? – запитували у відповідь її.
Перед очима пропливали листи, які писав їй Кінаш. Але чомусь зараз це були не його листи, а листи Франка своїй Ольдзі. Скільки вона передивилася інформації про самого Івана й Ольгу? Не злічити! Михайлина вміла переконувати і хоч не завжди домагалася свого, вміло зароджувала сумніви. І з кожним новим прочитаним аркушем Льоля все більше й більше впевнювалася у словах Міни – вона таки проживає не свою долю.
– Давай втечемо? – гарячково випалила дівчина.
– Я б цього дуже хотів, але куди? – Ясь відповів із не меншим жаром. – Ти вже заміжня! У мене нічого немає. І… що скаже твій чоловік? Батьки?
– Ладзьо ніколи не питав мене, чи я його люблю, бо знає, що відповідь буде – ні. Так само я не питала, чи він щасливий зі мною. Ми живемо, як добрі знайомі чи сусіди, які ніколи не сваряться між собою. Я вчинила дурість, Ясю, страшну, величезну помилку, але я хочу все виправити. Зараз або ніколи!
– Я так не можу, Льолю, – хлопець похитав головою. – Мені не треба краденого щастя. Я не хочу втікати й ховатися. Я хочу жити щасливо і не боятися нікому дивитись у вічі. Розумієш?
– Ти відмовляєшся… Ти готовий відмовитись від нас? Від мене? – очі дівчини заблищали від сліз. Невже все було дарма, невже Ясь відступить зараз, коли вона зважилась на таке?
– Не відмовляюсь, – Ясь притис дівчину до себе. – Ти щойно виказала мої найсміливіші мрії, і я тобі за це шалено вдячний, любко моя! Але я не хочу чужого. Ти мусиш розлучитися з чоловіком і все розповісти батькові. Тоді ми з тобою поберемося і не будемо ні від кого ховатись.
– Я не можу… Я не можу сказати батькові. Мені страшно! – дівчина мріяла, щоб цей танець скоріше скінчився. Вона кохала Яна понад усе, але боялася батька. Вона ніколи не йшла так відкрито проти його волі. А зараз…
Музика стихла, наче на замовлення. Ясь відпустив її, і Льоля відступила від хлопця. У душі наче щось обірвалося. Перед очима враз промайнула труна зі сну, і Льоля скрикнула, затиснувши собі рота долонею. Відчула на собі цікаві погляди й обернулась. З дивана почав підійматися схвильований Ладзьо. Повернулась назад – Ясь не зрушив з місця ні на крок, наче чекав, щоб вона вирішила для себе, як хоче жити далі.
Ступити вперед, де сидів уже такий знайомий і близький чоловік, і жити з тим, кого ніколи не зможеш покохати? Чи повернутися назад, туди, де нічого невідомо, де життя-перекотиполе, чуже, незнайоме, хистке? Льоля заплющила очі. Вперед чи назад? Стабільність чи невідомість? Спокійне сімейне життя чи щастя, якого може й не бути? Що, як їм буде погано жити разом, не зійдуться у побуті, чи він її розлюбить? Вона зможе це витримати? Зможе? Дівчина стиснула кулачки. Вона нараз зрозуміла, що мусить прийняти найважливіше рішення у своєму житті. І вона зробила крок.
12
– …усі жінки, яких кохав Франко, були освіченими, талановитими і красивими. Усі вони мали хист до творчості. І сьогодні з нами – та, хто навдивовижу схожа на його перше кохання. Його лілея біла – Ольга Рошкевич, – невисокий бородатий чоловік зробив запрошувальний жест рукою.
– Вітаю усіх! Хоча у нас й однакові імена з Ольгою Рошкевич, мене з дитинства називають Льоля, – приємна молода жінка у довгій сукні погладжувала округлий животик. За руку її підтримував чоловік у чорному крислатому капелюсі.
– Схожа, дивись, точно вона! – залом пробіг легкий шепіт. Жінка помітила кілька нашвидкуруч витягнених мобільників і обернулася до них.
– Скажіть, пані Льолю, – з ряду глядачів підвелася чорнява дівчина в прямокутних окулярах на маленькому носику. Гладенько зачесане волосся робило її схожою на сувору вчительку радянських часів і додавало віку. Бракувало хіба циркуля в довгих худих пальцях, яким вона б могла штиркнути спійманого на гарячому верткого школяра. – От ми зараз прослухали історію героїні, на яку ви так схожі. У мене питання: як би вчинили ви на місці Ольги Рошкевич? Як думаєте, чи був би з нею щасливий Франко, якби вони пішли проти всіх? Якби вони таки одружилися наперекір усьому? Чи це була доля?
– Доля – дуже хитра штука. Вона може поєднати нас і розлучити, а може поєднати, розлучивши, і навпаки. От тільки я впевнена, будь-яку долю можна змінити. Навіть якщо проти тебе всі обставини. Доки ти живий – у тебе є вибір, і він залишається з тобою аж до самого кінця. Лише після смерті ми не можемо нічого змінити. До – у нас завжди є шанс на інше життя.
– Вам легко казати, – дівчина задерла підборіддя вгору. – Ви живете в сучасному світі, у вас більше можливостей робити, що хочеться, і змінювати долю. А от якби ви опинилися в тих умовах, що сто п’ятдесят років тому, то, думаєте, змогли б вчинити інакше?
Жінка всміхнулась і перезирнулася поглядом з чоловіком. Його сіро-блакитні очі так само ніжно голубили її поглядом, як і в одну з перших зустрічей. Шкодувати за любов? Оце вже ні! Льоля всміхнулася.
Так, було важко. Спершу пройти через процедуру розлучення з Озерком. Він був хороший хлопець і справді допоміг їй у скрутну хвилину, але полюбити його, поклавши руку на серце, Льоля б так і не змогла. Але Ладзьо повівся на диво спокійно, наче знав, що так і має бути. З Льолею вони розійшлися добрими друзями. Отримали штампи у паспорти й подали на церковне розлучення. Розгляд справи тривав кілька місяців, але обоє вірили, що удача буде на їхньому боці. А ще Озерко раптом збунтувався проти волі батька, відмовився від прийняття
