Японський коханець - Ісабель Альєнде
Патріарх
Перші чотири роки життя Ларрі Беласко пестували дід з бабою й прислуга, його плекали, мов орхідею, виконували всі його забаганки. Такий підхід, який безповоротно зіпсував би вдачу менш зосередженого хлопчика, зробив його привітним, послужливим і не схильним до метушні. Лагідний характер Ларрі не змінився й у тисяча дев’ятсот шістдесят другому році, коли помер його дід Ісак, один із двох стовпів, що підтримували фантастичний світ, у якому малюк жив доти. Після народження улюбленого внука, здоров’я Ісака покращало. «Душею я двадцятилітній, Ліліан, що, чорт забирай, сталося з моїм тілом?» Йому не бракувало сил на щоденні прогулянки з Ларрі, старий утаємничував хлопчика в ботанічні секрети свого саду, лазив з ним рачки й купував йому живність, про яку сам мріяв у дитинстві: галасливого папугу, акваріумних рибок, кроля, який назавжди загубився серед меблів, щойно Ларрі прочинив клітку, вухастого собаку — першого з кількох поколінь кокер-спаніелів, які згодом житимуть у їхньому домі. Лікарі не знали, чим пояснити помітне покращення здоров’я Ісака, а Ліліан приписувала це знахарським та езотеричним методам, на яких уже добре розумілася. Тієї ночі Ларрі після щасливого дня випала черга спати в дідусевому ліжку. Надвечір вони каталися верхи в парку Голден-гейт на взятому напрокат коні: дід сидів у сідлі й надійно тримав онука на руках. Повернулися засмаглі, пропахлі потом і збуджені, бо їм спало на думку купити коня й поні, щоб трюхати поруч. Ліліан чекала на них у саду з пательнею, готова підсмажити сосиски з алтеєю — їхню улюблену вечерю. Потім вона помила Ларрі, поклала до чоловікового ліжка й читала казку, поки хлопчик заснув. Прокинулась о сьомій ранку: Ларрі термосив ручкою її плече: «Мамо, мамо, тато впав». Ісак лежав на підлозі у ванній кімнаті. Натаніель з шофером насилу підняли холодне, обважніле, наче налите свинцем, тіло й поклали на ліжко. Хотіли, щоб Ліліан не бачила, але та виштовхала всіх з кімнати, зачинила двері й відчинила, коли скінчила повільно обмивати й натирати лосьйоном і одеколоном тіло, яке так любила, яке знала краще, ніж своє, уважно вдивляючись у кожну його рисочку, дивуючись, що воно нітрохи не постаріло, збереглося яким вона його пам’ятала: Ісак залишався тим самим високим міцним юнаком, котрий, сміючись, брав її на руки — засмаглий від роботи в саду, двадцятип’ятирічний, з буйною чорною шевелюрою й красивими добрими руками. Коли прочинила двері, була спокійною. Рідні боялися, що без Ісака Ліліан швидко всохне від горя, але вона довела всім, що смерть — не завада для спілкування, коли люди насправді люблять одне одного.
Через багато років, під час другого сеансу психотерапії, коли дружина грозилася піти від нього, Ларрі воскресив у пам’яті образ лежачого у ванній кімнаті діда як найбільш значний момент свого дитинства, і образ померлого батька як рубіж, що означив кінець його юності й вимушений перехід до зрілості. Під час першої події йому було чотири роки, під час другої — двадцять шість. Психолог, у голосі якого вчувалася недовіра, запитав, чи пам’ятає він щось іще з тієї пори, коли був чотирилітнім, і Ларрі згадав не лише поіменно всіх тодішніх слуг і домашніх тварин, але й назви казок, які йому читала бабуся, і колір халату, який вона носила, коли осліпла — через кілька годин після смерті чоловіка. Ті перші чотири роки під заступництвом діда й баби були найщасливішими в його житті, і Ларрі, неначе скарб, зберігав у пам’яті найменші подробиці.
Ліліан діагностували тимчасову сліпоту на ґрунті нервового зриву, але жодне з цих визначень не було точним. Ларрі був її поводирем, поки в шість років не пішов до дитячого садка, а потім вона якось сама давала собі раду, бо не хотіла ні від кого залежати. Жінка знала напам’ять будинок у Сі-Кліффі і все, що було в ньому, пересувалася самовпевнено і навіть швендяла на кухню, щоб спекти внукові печиво. До того ж Ісак вів її за руку, як запевняла вона сама напівжартома-напівсерйозно. Щоб потішити невидимого чоловіка, Ліліан почала вбиратися в усе лілове, бо саме цього кольору сукня була на ній, коли вони познайомилися в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році, а ще тому, що це звільняло її від необхідності щоразу вибирати всліпу одяганки, які б пасували одні до одних. Вона не дозволяла ставитися до себе, мов до інвалідки, й не почувалася ізольованою через втрату слуху та зору. Натаніель вважав, що в матері нюх дойди і локатор кажана, що дозволяють їй орієнтуватися й упізнавати людей. До самої смерті Ліліан у тисяча дев’ятсот сімдесят третьому році Ларрі тішився її беззастережною любов’ю, але, як сказав психолог, котрий урятував його від розлучення, не варто було чекати такої ж любові від дружини: у шлюбі не існує нічого беззастережного.
Телефон квітництва був зазначений у довіднику, і Альма час від часу впевнювалася, що адреса не змінилася, але ніколи не наважувалася зателефонувати Ітімею. Колись вона насилу оговталася після невдалого кохання, і тепер боялася, що, почувши бодай на мить його голос, знову зануриться в давню згубну пристрасть. За роки, що минули відтоді, її почуття вгамувалися; долаючи потяг до Ітімея, вона водночас передавала своїм пензлям чуттєвість, якою були позначені її стосунки з ним і ніколи з Натаніелем. Все змінилося під час другого похорону свекра, коли у величезному натовпі Альма угледіла обличчя Ітімея, яке не можна було сплутати ні з чиїм іншим і яке збереглося таким же молодим, що й закарбоване в її пам’яті. Ітімей простував за