Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Нехай вона робить що хоче, – втрутився джура.

– Я тута начільний! – раптом визвірився на Харка Рева. – Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!

– Тута живі на чолі не стоять, – спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.

Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності. Сонячний ранок наче згас, і навколо нього повстали сірі тіні. Він зрозумів, що планетниця викликала потойбічні сили.

«Сатанинське місце!» – зрозумів Рева, намагаючись Ісусовою молитвою відігнати хвилі холодного туману, які наповзали на нього з незнаної прірви. Але хвилі й тіні не відступали. Козак заплющив очі, потім знову розплющив. Мара порідшала, крізь неї знов прозирнуло ранкове сонце. Але зимна облога не лагіднішала, тіло бив дріж. Рева зауважив, що Двійї вже поряд немає.

– Де дівка? – запитав він джуру.

– Онде, – показав той на схід від Заячої Голови.

– Чому відпустив?

– А як її не відпустиш? – криво посміхнувся Харко. – В очах темніє, у вухах виє, а ти, начільний, теж закляк, як той кам’яний бовван…

– Думай, що кажеш, козаче!

– Думай не думай, кажи не кажи, а правда. Я до тебе гукаю-гукаю, а ти не чуєш. Зачаклувала…

– Я зараз їй зачаклую! – Рева взявся за нагай.

– Не чіпайте її! – подав голос Ранвір.

– Сваволить сестра твоя, – суворо сказав йому Рева, повертаючи коня до невисокого горба, де стояла на колінах Двійя.

– Вона мусить.

– Що мусить?

– Робити те, що сказали їй Старші.

– Оту чортячу пупу в землю класти? Сатану з мороку закликати? Із мене боввана робити!?

– Вона мусить, – Ранвір благально подивився на Реву.

Але той вже їхав до горба. Він ніяк не міг роздивитися, що там робить планетниця, ніби щось сіре затуляло її руки. Він зморгнув і раптом побачив, що їде не до горба, а до Заячої Голови. «Тьху, клятий морок!» – видихнув він, перехрестився, згадав Божу Матір, Петра-апостола, поцілував хреста і знов повернув коня. Але за двадцять кроків виявилося, що він ізнов прямує до кургану, залишаючи горб із планетницею по ліву руку від себе. Рева раптом уявив, як це мало б виглядати збоку: козак крутить конем, як п’яничка на фарному майдані. «А Харка вже там від сміху на всі боки розносить!» – подумав він, і кров ударила козакові в обличчя. Він ще раз потягнув віжки і відчув, як непереборна зігріваюча сила затягує його у сон.

Двійя навіть не дивилася в бік роззлощеного Реви, залишивши охоронця на волю Богині. Вона намагалася правильно проказати всі слова древнього закляття. Перед її очима знов стояв той старезний ягин, який уночі після загибелі матері й дядька споряджав Чуру[93]: вкладав Камінь Богині у малу ляльку, зроблену з людської шкіри, потім обмащував її тістом, оспівував прасами[94], запікав у печі й вкладав лаштовану таким робом могицю[95] у велику ляльку-чуричку.

Давнє закляття важко зліплювалося в Двійовому горлі. Вона вперше промовляла його сама, без допомоги Старших. Їй здавалося, що тіні померлих Верховних Жриць стоять над нею, як на випробуванні і що кожна помилка загрожує їй смертю. Закляття має відбутися досконало, йому належить запечатати схованку, захистити Камінь від шукачів-яснобаченників силою землі-кревниці. Тоді, тої страшної ночі, старий ягин – почорнілий і заскорузлий, як корінь старого в’яза, – пояснив їй, що майбутнє усього Ковену Курана тепер залежитиме лише від неї, нової Верховної Жриці Двійї Третьої. Що навіть якби Чорний знищив усіх ягинів і жриць, а Камінь зберігся, то Ковен повстав би з небуття Силою Богині.

– …сангха війідех! – промовила вона нарешті останні слова закляття і на всю довжину руки запхала Чуру до дірки, котру прорили в горбі степові ховрахи. Така неглибока схованка не хвилювала жрицю: Богиня сама потурбується про підземний спокій своєї святині. Зрештою, світ рухається кругоплином-Сваргою, все повторюється під Сонцем, і подібна біда вже була колись за минулих днів. Тоді бойові маги войовничих кочовиків утигурів до ноги вирізали Ковен Курана за пекельних часів служіння Самари Восьмої. Самара за кілька годин до своєї загибелі заховала Камінь в степу, під великою брилою. Через півтора століття його знайшла дівчинка-ясновидиця, якій судилося стати Аратарою Шостою і відродити Ковен ще на одне тисячоліття.

Двійя Третя не боялася смерті. Не може бути легкою доля тої, яка несе печатку за все. Восьмій Самарі, розповідали їй Старші, теж не виповнилося й вісімнадцяти, коли криві ножі кочовиків припинили її служіння Богині. Двійя боялася лише того, що не витримає тортур, якщо – не допусти Богине! – Чорний схопить її живою. Тому вона ще вдома приготувала сильну отруту і довге залізне шило, яким легко пробити серце.

Зробивши заповідане, Двійя Третя подивилася в бік Реви, який спав, охопивши шию огира. Вона промовила: «Зарван, шаара!» і козак підвівся в сідлі, ошелешено мотаючи головою. Планетниця підійшла до нього.