Лист незнайомої - Стефан Цвейг

– Он воно що… – викрикнула вона йому в обличчя. – Он як ви даєте уроки… без маринарки… Ви брехун. – І вона кинулася вперед у пориві раптового здогаду. Він спробував зупинити її. – Тож вона тут, у вас, ця жінка? Зараз виявиться, що ви спільники. Напевно, ділитеся тим, що витягли з мене. Але я хочу з нею поговорити. Тепер я вже нічого не боюся.

Вона кричала дуже голосно. Він тримав її міцно, але вона вирвалася і кинулася у двері спальні.

Якась постать відскочила від дверей, де, мабуть, підслуховувала. Ірене здивовано подивилася на незнайому напіводягнену жінку, яка ховала від неї своє обличчя. Коханець вбіг слідом, щоб запобігти нещастю і затримати Ірене, яку він вважав божевільною, але вона вже вийшла зі спальні і пробурмотіла лише: «Вибачте».

Вона вже взагалі нічого не розуміла і відчувала лише огиду, нескінченну огиду і втому.

– Вибачте, – повторила вона, коли побачила, як тривожно він дивиться їй услід. – Завтра… завтра ви все зрозумієте… тобто, я… я сама вже нічого не розумію.

Вона говорила з ним, ніби з чужим. Ніщо не нагадувало їй, що колись вона належала цьому чоловікові, вона вже ледь відчувала власне тіло. Тепер усе заплуталося ще більше, ніж раніше, напевно вона знала лише те, що десь тут замішана брехня. Але вона була занадто втомлена, щоб думати, занадто втомлена, щоб дивитися. Із заплющеними очима вона зійшла сходами донизу, ніби засуджений до страти на ешафот.

Коли вона вийшла на вулицю, було вже темно. У голові промайнула думка, що, можливо, зараз на вулиці вона зустріне ту жінку і в останній момент урятується. Їй захотілося скласти руки до молитви і попросити цього у забутого Бога. Боже, дай змогу купити собі ще кілька місяців, лише кілька місяців до літа, а потім прожити спокійно ще літо, далеко звідси, у недосяжному для шантажистки місці, поміж полів і лісових галявин, тільки одне літо, але вона проживе його так жадібно, насолоджуватиметься кожною миттю, і це літо стане для неї важливішим, ніж усе дотеперішнє життя. Вона ретельно вдивлялася в темряву вулиці. Їй привиділося, що у брамі навпроти хтось є, але коли підійшла ближче, постать зникла в будинку. Якусь мить їй здалося, що це був її чоловік. Уже вдруге сьогодні вона злякалася, що раптом зустріне його і просто на вулиці відчує на собі його суворий погляд. Ірене ще трохи постояла в очікуванні. Але з тіні більше ніхто не з’являвся. Вона пішла далі, відчуваючи тривогу і чийсь пекучий погляд на спині. Знову озирнулася, але нікого не побачила.

Аптека була недалеко. Вона зайшла досередини, руки її тремтіли. Продавець узяв рецепт і почав готувати замовлення. Вона уважно стежила за кожним його рухом – блискуча вага, мініатюрні важки, крихітні написи на пляшечках, полиці нагорі з цілими рядами есенцій, підписаних незнаними їй латинськими словами, вона безтямно читала їх усі одне за другим, нічого не розуміючи. Дослухалася до цокання годинника і вдихала специфічний солодкаво-масний дух ліків, а потім раптом пригадала собі, як дитиною завжди просила маму посилати її до аптеки, бо їй подобався цей запах і розглядання численних крихітних пляшечок. При цьому вона з жахом усвідомила, що не попрощалася зі своєю матір’ю, і їй стало дуже шкода бідну жінку. Вона спробувала уявити, як злякає маму смерть доньки, але аптекар уже наливав із мензурки до синьої пляшечки світлу рідину, уважно відраховуючи краплини. Закам’яніло спостерігала вона за тим, як смерть переливається з однієї посудини до іншої, а звідти незабаром поллється у її жили, і холод пройняв усе її тіло. Ніби загіпнотизована, стежила вона за пальцями, які закорковували пляшечку із небезпечною рідиною і обгортали папером, заклеюючи отвір. Усі її чуття були зосереджені на цій небезпечній думці і паралізовані нею.

– Дві крони, будь ласка, – сказав аптекар.

Вона отямилася від свого заціпеніння і поворухнулася. Потім запхнула руку до сумочки, щоб витягти гроші. Усе видавалося їй химерним, немов уві сні, вона подивилася на монети, не відразу розпізнаючи їх, і довго не могла порахувати.

У цей момент вона відчула, як хтось енергійно відсуває її руку вбік і кладе на прилавок гроші. Збоку від неї з’явилася чиясь рука і забрала в аптекаря пляшечку.

Вона розгублено озирнулася і застигла на місці. Це був її чоловік, він стояв біля неї з міцно стисненими губами. Його обличчя було бліде, а на чолі виступив піт.

Ірене відчула, що зараз знепритомніє, і вхопилася рукою за стіл. Раптом збагнула, що це справді його вона бачила на вулиці і у брамі будинку – інтуїтивно во-на відчула це ще тоді, а тепер уже була певна.

– Ходімо, – сказав він глухим голосом.

Вона машинально глянула на нього і подумки здивувалася, що так слухняно іде слідом за ним. Мимоволі допасовувала свої кроки до його темпу.

Вони йшли поряд, не дивлячись одне на одного. Він усе ще міцно стискав у руці пляшечку. Раптом він зупинився і витер долонею піт із чола. Вона також зупинилася, не роздумуючи, машинально. Але не наважилася подивитися на нього. Вони мовчали, а між ними шуміла вулиця.

На сходах він пропустив її уперед. І відразу ж, як тільки його не виявилося поряд із нею, ноги її підкосилися і вона захиталася. Довелося зупинитися і вхопитися за перила. Тоді він підтримав її за руку. Від доторку вона здригнулася і швидко подолала решту сходинок.

Вона зайшла до кімнати, він за нею. Стіни темно поблискували, можна було розрізнити контури меблів. Вона продовжувала мовчати. Він розірвав папір на пляшечці і