Тіні літніх вечорів - Galcheja Vale-Vivre

Дорогою додому я неспішно йшла знайомими вулицями, вдихаючи запахи міста, які тепер здавалися особливими. Серце калатало від хвилювання, а на обличчі грала легка усмішка, яку я не могла стримати. Коли я, нарешті, дійшла додому, мама, яка вже накривала стіл для обіду, поглянула на мене з цікавістю:

— Щось ти якась задоволена. Все добре? — запитала мама, уважно глянувши на мене поверх серветки, яку розгортала для столу.

— Усе чудово, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання, але не змогла стримати усмішку.

Мама на мить зупинилася, ніби обмірковуючи мої слова, і її погляд став трохи суворішим. Вона мовчки поправила скатертину, ніби намагаючись знайти потрібні слова, але зрештою лише коротко зітхнула. Її очі видали більше, ніж вона сказала вголос — легке занепокоєння і, можливо, навіть незадоволення.

— Добре, йди мий руки, зараз обід, — сказала вона спокійно, але в її голосі я відчула щось приховане.

Я кивнула і пішла до ванної, відчуваючи легку напругу. Мама не звикла ставити зайві запитання, але її мовчання часто було красномовнішим за будь-які слова. Я знала, що вона помітила мою радість і, мабуть, здогадувалася, звідки вона. Їй це явно не подобалося, але вона вирішила не починати розмову — принаймні зараз.

Цей день я запам’ятаю надовго. Він став ще одним теплим спогадом, який я збережу в своєму серці, наче шматочок літа, що затримався трохи довше, ніж йому відведено. Але в куточку цього спогаду залишався мамин погляд, який нагадував, що не все так просто.