Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Надворі завивав вітер, осліплюючи вікна сніговою заметіллю, здалека – з лісів і піль – долинало притлумлене вихором завивання вовків. А тут було тепло і темно. Тільки жар недогарків по боках челюстів мерехтів і кидав сполохи на стіни. Крізь шпари просвічували рубінові очі приску, приковуючи погляд… Інженер вдивлявся в догасаючу червінь і дрімав. Час минав дуже поволі. Щохвилі розплющував обважнілі повіки і, перемагаючи сонливість, зиркав на блимаючі вогники. В думці безладно мінялися постаті хитрого дядька і Мокрини, невідомо чому зливаючись в якусь дивну єдність, несусвітню химеру, що була виплоджена їхньою хтивістю. Випірнали різні запитання, на які не було відповіді, снувалися безладно якісь слова і ліниво перекочувалися в голові, наче жменя камінців…
Якась важезна духота осідлала мозок, заповнювала горло, груди, дивна змора вкрадалася в усе тіло, зневолюючи його і пеленаючи. Випростана рука спробувала відштовхнути невидимого ворога, але враз обважніла і опала.
Десь серед ночі Ожарський мовби очуняв. Протер ліниво очі, підвів важку голову і прислухався. Здалося йому, що чує шурхіт в печі. Так, ніби осипалася в комині сажа. Напружив зір, але через суцільну темряву годі було щось побачити.
Раптом крізь замерзлі шиби ринуло в хату місячне сяйво і, перетнувши її ясною смугою, вляглося зеленою плямою під піччю.
Інженер підвів очі й побачив угорі пару голих литок, що стирчали з отвору в димарі просто над плитою. Дивився, затамувавши подих. Тим часом поволі, під шурхіт сажі, що продовжувала осипатися, висунулися по черзі з комина товсті круглі коліна, сильні широкі стегна і нарешті жилавий могутній жіночий живіт. Врешті одним скоком ціла постать вигулькнула з отвору і стала на підлозі. Перед Ожарським об’явилася в сяйві місяця велетенська потворна бабера…
Була зовсім гола з розпущеними сивими кудлами, що спадали їй на плечі. І хоча за барвою волосся скидалася на стару жінку, тіло її зберегло дивну соковитість і гнучкість. Інженер, мов прикутий, блудив очима по налитих і випнутих, як у дівчини, персах, по стегнах крутих і круглих. Відьма, наче прагнучи, щоби її краще роздивився, стояла якийсь час непорушно. Аж от без слова підступила на пару кроків ближче до ліжка. Тепер міг роздивитися і її обличчя, досі затулене мороком ночі. Зустрівся з полум’яним поглядом дужих чорних очей, що відсвічували з-під поморщених повік. Однак найбільше його здивував вигляд обличчя. Було воно старе, пооране мереживом складок та заглибин і наче б двоїлося. Напруживши пам’ять, він розв’язав загадку: чарівниця дивилася на нього подвійним обличчям – господаря і Мокрини. Гидкі бородавки, розкидані по всій поверхні, ніс-кривуля, демонічні очі і вік – належали старому. Одначе стать її була безперечно жіночою, білий рубець на чолі і родимка підківкою на персі – зраджувала Мокрину.
Збентежений своїм відкриттям, не зводив очей з магнетичного обличчя відьми.
Тим часом вона підійшла ще ближче і вистрибнула на ліжко, наступивши великим пальцем лівої ноги на вуста інженерові. Сталося це так несподівано, що не мав навіть часу, щоби ухилитися з-під тієї важкої стопи. Охопило його почуття дивного страху. В грудях товклося неспокійне серце, а придушені вуста не мали змоги навіть зойкнути. Так проминула в мовчанні довга хвилина.
Повільно відсунула ковдру другою ногою і почала здирати з нього білизну. Ожарський спробував боронитися, але сили його підупали, і всеньке тіло охопила млявість. А відьма, побачивши, що він уже скорений, сіла на постелі коло нього й почала дикі сороміцькі пестощі. За кілька хвилин опанувала його волю так, що він уже тремтів від пожадання. Розпутне твариняче ненаситне злягання розколисало їхні тіла і сплело в титанічних обіймах. Хтива самиця кинулася під нього і, вхопивши його прутня, мов молода дівка, заштовхала собі межи стегна.
Здалося, що вона ошаліла до краю, охопила його нервовими руками, оплела його міцними своїми ножиськами і почала стискати в потворних обіймах.
Відчув біль у крижах і в грудях:
– Пусти! Задушиш!
Жахливий тиск не ослаб. Здавалося, вона поламає йому ребра, розчавить грудну клітину. Напівпритомний, лівою вільною рукою схопив зі столу лискучого ножа, підсунув їй під пахву і з цілої сили встромив.
Пекельний двокрик роздер нічну тишу: дике звірине гарчання мужчини – і гострий, пронизливий вереск жінки. А потім мовчання, повне мовчання…
Відчув полегкість, коли гадючі обійми відьми ослабли, а далі з-під його тіла мовби вислизнула гладка товста змія й упала на підлогу.
Місяць сховався за хмарами, і в хаті настала суцільна темрява. Лише голова була неймовірно тяжка, а в скронях пульсували жили…
Гарячково зірвався з постелі й почав шукати сірників. Знайшов, черкнув, запалив одразу цілий пучок. Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.
Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.
Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.
Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…
Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…
ПАРКАН
[28]
Він несподівано опинився в обіймах попелясто-брудного дощатого паркану, що височів обабіч вулички під перлово-сірою банею неба. Парканова алея мусила бути довга, бо в далекій перспективі її рамена сходилися, наче колія, створюючи прикре враження простору з невидимим виходом.
Дорога, яка випала на його дивну долю, була порожня – ніхто не йшов за ним і ніхто не наближався з протилежного боку; шурхіт його кроків глухнув швидко і завмирав без луни в цій дерев’яній балці. Втомлене монотонністю дощок, око безрадно снувало по утрамбованому ґрунті і даремно шукало передиху. Бо і під ногами тягнулася безнадійна, всевладна, суха сірість. Шлях кидався в простір нудною стрічкою, сонною, пересиченою порохом і курявою. Ніде хоч би стебла трави, хоч би випадкового бур’яну! Чиїсь невблаганні стопи, якісь безжальні колеса вим’яли усю зелень на вуличці; залишилися тільки сліди босих ніг, важких черевиків і втоптані глибоко в ґрунт заглибини.
Він відвернув очі від смутку дороги і підняв їх на рівень паркану. Паркан був потворний. Більш, як вісім метрів висоти, затуляв собою обрій; над його зрубами виднілася тільки вузька, простокутна викрійка неба. Гігантська загорожа відтинала мандрівника від світу, заштовхуючи брутальними обіймами довгих рук у
