Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.

«Як у чистому полі, – думав собі не раз Одонич, милуючись справжністю оточення, – безперечно, мій дім не є тереном, придатним для ховання».

Саме тому здавалося, що залучені попереджувальні засоби досягнули бажаного результату. Одонич відчутно заспокоївся і почувався в той час навіть щасливим. І ніщо б не порушувало святої тиші, якби не певні деталі, зрештою досить невинні за своєю натурою, якби не певні такі собі смішні детальки…

Одного вечора Одонич кілька годин без перерви сліпав над доволі значною науковою працею, яку планував видрукувати в найближчому майбутньому. Праця, яка належала до природничих наук, спростовувала деякі найновіші біологічні гіпотези, показуючи їхню безпомічність щодо феноменів, які були спостережені в житті створінь на межі між світом рослин і тварин.

Зануджений тривалим ґвалтом думок, відклав на хвилю перо, схилив голову на фотель, поклавши праву руку на письмовий стіл і випрямивши затерплі від писанини пальці…

Але – здригнувся, відчувши під ними щось м’яке і піддатливе. Мимоволі відсмикнув руку і подивився уважно на праву частину стола, де завжди лежало тяжке масивне прес-пап’є з порфіру. Але із здивуванням побачив, що замість каменя лежить кавалок сухої пористої губки.

Протер очі і доторкнувся рукою до предмета. То була губка! Типова, ясно-жовта губка – sрongіa vulgarіs…

«Що за чорт? – подумав упівголоса, обертаючи її в пальцях на всі сторони. – Звідки вона у мене взялася? Я ж ніколи не миюся губкою. Зрештою, замала для такого використання. Гм… особливо… Але де ж, до дідька, поділося прес-пап’є? Завжди роками лежало на цьому самому місці».

І почав шукати по столі, заглядав у шухляди, під стіл: намарно; камінь зник безслідно. На його місці лежала губка, звичайна, буденна губка… Мана чи що?

Встав з-за столу і почав нервово ходити по кімнаті.

– Чому губка? – роздумував занепокоєний. – Чому саме губка? Так само доречно могла б бути праска чи кавалок кілка з плоту.

– З твого дозволу, любий, – обізвався в ньому несподівано якийсь непрошений голос, – це не те саме. Навіть такі з’яви є відповідно впорядковані. Забуваєш про те, що вже кілька годин перебуваєш виключно в світі гідр, актиній, губок і їм подібних кишковопорожнинних.

Одонич зупинився в центрі кімнати, вражений таким висновком.

– Гм, – муркнув, – справді мене діймають думки вже кілька годин. Але що з того, до біса?! – крикнув раптом на повен голос. – Це ще не пояснення!

І знову скосив очі на стіл. Але з величезним здивуванням побачив тут замість губки зникле прес-пап’є. Лежало собі тихо і спокійно, дуже вже невинно на визначеному для нього раз і назавжди місці. Одонич провів рукою по чолі, протер ще раз очі і переконався, що не марить: на столі лежало прес-пап’є, порфірове прес-пап’є з гладкою, точеною кулькою посередині. Від губки ані сліду – так ніби ніколи її тут і не було.

– Примара! – підсумував. – Галюцинація під впливом перепрацювання.

І повернувся за стіл. Але якось не вдалося йому вже склеїти жодної думки тієї ночі; «примара» не давала йому спокою і, незважаючи на зусилля, не міг зосередитись на праці…

Історія з губкою була ніби вступом до інших подібних з’яв, які відтоді щораз частіше почали його переслідувати. Незабаром зауважив, що й інші предмети у кімнаті «щезають» на якийсь час йому з очей, щоб через хвилю появитися знову на своєму місці. Крім цього, неодноразово виявляв на письмовому столі найрізноманітніші речі, яких там ніколи перед тим не було.

Однак найцікавішою в цьому всьому була та особливість, що феномени виникали одночасно з цікавістю, яку викликали предмети, перед моментом їх зникнення, в уяві Одонича: справді він перед тим думав про них надінтенсивно.

Досить було йому з певною дозою внутрішнього переконання подумати, скажімо, що якась книжка загубилася – як через хвилю справді підтверджувалася її відсутність у книжковій шафі. Так само, як тільки уявляв собі шляхом можливої пластичної екзистенції якийсь предмет на столі, то відразу ж і переконувався наочно, що той предмет насправді з’являвся там, як на замовлення.

Ці феномени дуже його занепокоїли, будячи поважні підозри. Хто знає, чи то не нова загадка? Деколи виникало враження, що то новий наступ «незнаного», тільки впущений з іншого боку і в іншій формі. Повільно вимальовувалися певні висновки, з невблаганною проникливістю формувався певний світогляд.

– Чи світ, який мене оточує, існує насправді? А якщо таки існує, то чи не є він витвором думки, яка його формує? А може, все є тільки фікцією якогось глибоко замисленого єства. Там десь, у засвітах, хтось постійно, хтось від правіків мислить – а світ увесь, і разом з ним бідний людський народик є тільки продуктом тої вікової задуми!..

Бувало, що Одонич попадав в егоцентричний шал і сумнівався в існуванні будь-чого поза собою. То він тільки постійно мислить, він, доктор Томаш Одонич, а все, на що дивиться і за чим спостерігає, то тільки витвір його роздумів. Ха, ха, ха! Чудесно! Світ як завмерлий продукт індивідуальної думки, світ як кристалізація мислячого розуму якоїсь божевільної істоти!..

Момент, коли вперше дійшов до цієї остаточності, запанував над ним фатально. Нагло тремтячи від шаленого страху, відчув себе жахливо самотнім.

– А якщо справді, там за кутом немає нічого? Хто гарантує, що поза так званою дійсністю загалом щось ще існує? Поза тою дійсністю, творець якої найвірогідніше я сам? Доки в ній знаходжуся занурений по шию, доки її мені вистачає – все ще так-сяк. Але якби одного дня захотів вийти з безпечного середовища і глянути поза його межі?

І тут відчув гострий, такий, що пробирає до кісток холод, ніби морозну, полярну атмосферу вічної ночі. Перед розширеною зіницею з’явилося видиво, від якого крижаніла кров, видиво пустки без дна і без країв…

Сам, абсолютно сам з думкою своєю вдвох…

Якогось дня, голячись перед дзеркалом, Одонич відчув щось дивне: несподівано йому здалося, що та частина покою, яка знаходилась за ним, побачена зараз в дзеркалі, виглядала «якось інакше».

Відклав бритву і почав пильно вивчати відображення тильної частини спальні. І справді, якусь хвилю все там позад нього виглядало не так, як завжди. Але в чому полягала та зміна, не зміг би точно пояснити. Якась специфічна модифікація, якесь чудернацьке зміщення пропорцій – щось у тому роді.

Зацікавлений, поклав дзеркало на стіл і повернувся, щоб проконтролювати дійсність.