Дим - Володимир Худенко

– А ось же й Самойлов наш.

Цей – високий, худий, у сорочці навипуск, сірій із тоненькими чорними смужками, і світліших джинсах, з букетом якихось чудернацьких салатових квітів, волосся довге, світло-русе, зібране у хвіст за спиною, у вусі сережка, на поясі телефон.

Далі літня жінка в кремовому костюмі, коло столу. Той самий стіл, за столом Лара з Ігорем – Лара підписує якісь папери. Знов така сама фотографія, лише тут Лара стоїть, мрійливо задумавшись, а над столом з паперами схилився вже Ігор – над ними обома нависає російський прапор.

Лара з Ігорем в кутку, позують. Вона, з букетом білих троянд в одній руці, другою рукою обняла Ігоря за передпліччя. Він же стоїть розслаблено, трошки розставивши ноги, зігнув ту руку в лікті, а іншу сховав до кишені брюк, очі опустив, відсторонено всміхається.

За тим схожа фотографія, але уже зі свідками – Юля коло Ігоря, а коло Лари отой чорноокий Артем. Ще кілька фотографій там же – різні люди дарують Ларі квіти, вона ніжно всміхається. Групова фотографія – повно людей, із яких Антон половину не знав чи не пам’ятав.

– А оці з вінчання, – прокоментувала Лара.

– А там можна фотографувати? – відволікся Антон.

– Можна, як дуже хочеться… – махнула вона рукою. – Там небольшая такая церквушка, почти за городом. Мы как-то не захотели в большом храме, и все такое… А там хорошо так, лесок, луг, деревушка какая-то впритык, проселочная дорога. Как-то там так… покойно, тихо.

Антон подумав, що Лара ніколи не була надто релігійною. Узагалі вона таким усім не надто цікавилась, як і він сам. Лиш одну таку розмову між ними він пам’ятав, тут, на Смоленщині. Він тоді приїздив до них сам, вже перед армією, пробув декілька днів, і все розмовляв із Ларою, як і завше. Промелькнули ті щасливі деньки, як одна мить, і все змішалось у його пам’яті. Ось вони з Ларою чаюють під верандою або в її кімнаті, по десять раз на день за місцевою звичкою, а ось поїхали за чимось у Смоленськ, ось тиняються селищем та околицями – чогось багато ходили в той його приїзд, і все без ладу, розмовляли безупинно. Була також осінь, але вже пізня і не така вітряна, як нині, пізня осінь 1985-го року. Небеса стояли похмурі, важкі, коли-не-коли накрапала мряка, її одно носило над принишклим селищем разом із пожовклим листям, і Антон з Ларою часто пережидали негоду, ото так чаюючи під верандою – вона куталася в своє улюблене картате покривало і щось розказувала або слухала Антона. Той же повідав їй про Іру, як вона йому дуже подобається, або загалом про своє життя в селі, про свою ще недовгу роботу в колгоспі. А як розхмарювало і ставало трохи тепліше, то вони удвох блукали селищем, ходили через трасу в Талашкіно, в Теремок, або курною дорогою до вбогих людських городів чи річки. Обговорювали спільних і не спільних знайомих, родичів, а чи й узагалі несли якусь нісенітницю – наприклад, про космос. Так, про космос – Лара чогось такого начиталася і захоплено переповідала тепер Антону. Про те, що наш всесвіт безмірний, що Чумацький Шлях – то всього лише галактика з мільярдами зірок, більшими і меншими од сонця, і що таких от галактик у всесвіті безліч, що видимий нами світ зір – то лиш їхнє далеке минуле, і що десь в там, у глибині всесвіту, є якісь страшні чорні зорі, здатні поглинати сам час.

Він слухав те все, відкривши рота, а Лара раптом примовкла, задумалась, і тоді спитала його несподівано:

– А вот как ты думаешь, бог… он существует?

Понура пізня осінь стояла над Сожем, млявим вітерцем потягувало од селища, і дрібно дрижали пожухлі трави над водою. І він, Антон, не знав, що одповісти сестрі.

– Оці ось, поглянь!

Лара тицьнула пальцем у фотографію в Іриних руках, і тим вивела Антона з легкого заціпеніння, вирвала з тих дурманних обійм померклої пам’яті.

На фотографії в затемненій церковці з іконостасом стояли поряд Лара з Ігорем, перед ними піп, досить молодий, з якоюсь розгорнутою книжечкою в руці. Лара була вже в іншій сукні – блакитній, кольору літніх небес, простій і вільній, але вона також їй дуже личила – до цих огненних пасом, що спадали на чоло з-під білої хустини, до м’яких рис обличчя, до світло-карих, схожих на Антонові очей. Вона також тримала свічку в лівій руці, а правою натхненно хрестилась, піднесла якраз пальці до чола. Чиїсь руки, не видно було, чиї, тримали над їхніми головами такі наче пишні корони, вінець – чи як воно ото називається? Ігор був у тому ж строгому костюмі, також тримав у руці свічку і стояв, трошки нахиливши голову. В нерівнім світі двох чи трьох нещасних свічечок шкіра його лиця здавалася вже не просто блідою чи сірою, а такою аж ото чорнуватою, немов у мерця.

* * *

Як допили чай із тортом – той дійсно був смачнючий, аж танув у роті – то Юля ненав’язливо підморгнула до Ігоря і кивнула на коньяк. Мовляв, ти ж тут хазяїн, і все таке… Той для годиться приречено зітхнув і заходився частувати, вірніше – просто розливав коньяк по келихах і передавав гостям, сиділи-бо всі поряд. Лара в цей час швидко нарізала скибочками лимон і відкрила два різнокольорових продовгуватих пакунки, схожі чимось на туби для креслень, на них ще була намальована така смішна усміхнена вусата мордочка. Антон взагалі-то спочатку подумав, що то коробки з чаєм, але Лара висипала з них вигнуті кружальця чіпсів у дві широкі тарілки та посунула в центр столу. Потім ще розпечатала пакет із виноградним соком.

За тим, як коньяк був розлитий, Іра штовхнула Антона ліктем.

– Чого ти? – здивувався він.

– Скажи щось! – прошепотіла вона.

– Що?

– Тост, – просичала. – От потороча…

Той, схиливши голову, піднявся і роззирнувся. Всі дивились на нього, вичікуючи – з неабиякою цікавістю дивились. Він мимоволі потягнувся вільною рукою до потилиці, але на півдорозі спинився і різко, метушливо ту руку опустив, навіть засунув до кишені спортивних штанів.

– Ну… – мовив він і закляк, розгублено зиркнув на Лару.

Та сиділа, опустивши лікті на стіл і підперши руками голову, нахабно так усміхалася, явно з нього кепкуючи. Вона та Іра краще за всіх тут знали, наскільки публічні промови – не його сильна сторона.

– Ну… – знов промимрив він розгублено і зиркнув на