Стань моїм першим - Адалін Черно

— Я не знаю, куди ми їдемо. Якщо сукня не підходить, я переодягнуся.

— Все гаразд, — відповідаю їй. — Ми їдемо до котеджу в передмісті. Там невелика компанія буде. Посмажимо шашлики, викупаємось у басейнах, погуляємо в лісі.

— Я взяла одяг на кілька днів, — вона демонструє невеликий рюкзачок у руках.

— Я швидко зберуся й поїдемо.

Я одягаю звичний для таких поїздок одяг — спортивні штани, футболку, ще кілька кидаю в сумку і виходжу зі спальні. Кіра сміється з чогось у телефоні, і я зависаю. Вона подобається мені такою: природною та щирою, спокійною. З’являється несподіване бажання пізнати її краще. Що любить, з ким спілкується, на кого навчається. Я майже нічого про неї не знаю, вона не розповідає, а я не питав, займаючись зовсім іншим.

— Їдемо?

— Ага. Я дівчатам писала, що можу бути поза зоною кілька днів.

— Там чудовий вай-фай, — вирішую уточнити.

— О, тоді слатиму їм фоточки.

Вирішую, що ту годину-півтори, поки ми їхатимемо, цілком можна присвятити розмовам. Коли виїжджаємо на трасу, вирішую її розговорити. Запитую про батьків, але про них Кіра говорить неохоче, переводить тему на моїх. Я спокійно говорю, що в мене чудова сім’я. Батько, який залишив мені компанію, мати, яка мене любить, двоє братів.

— А вони… — вона замовкає. — Будуть із нами?

Мені здається, Кіра напружується в очікуванні відповіді, але я швидко проганяю цю думку.

— Мали бути, але ні. Бодя зателефонував, сказав, що я з сім’ї Багрових остання надія.

— Ось як…

Кіра замовкає, стискає пальці, нервово смикає поділ сукні. Хоче про щось запитати, але не наважується.

— Чому ти мене покликав? — нарешті каже вона.

— Тому що захотілося.

— Там будуть твої друзі.

— Будуть. Кіро…

Я зупиняю автомобіль на світлофорі та повертаюсь до неї.

— Я хочу, щоб ти розслабилася. Я бачу, як ти стараєшся, але не треба. Це ні до чого. Мені добре з тобою, тобі, сподіваюся, зі мною теж. Ти не маєш бути зручною.

— Чому?

— Тому що тоді це будеш інша ти. А мені подобається колишня.

Вона бентежиться, її обличчя покривається ледь помітним рум’янцем.

— Я хочу, щоб ти розуміла, що те, що відбувається між нами, рано чи пізно закінчиться. Ти не маєш почуватися некомфортно. Не варто вкладатись, Кіро, просто живи тут і зараз, і роби те, що тобі подобається.

— Добре, — киває вона й лукаво посміхається. — Як ти представиш мене друзям?

Ох, чорт, здається, дарма я почав цю розмову!