Контракт на любов - Дарина Міс, Уля Сер

Емілія 

Коли бачу попереду Дениса із своїми батьками, чомусь серце неприємно щемить. Я так і не зуміла їх познайомити, коли ми ще були парою. Спочатку мені здавалось це неправильним, адже між нами не було почуттів. А потім… Чомусь відтягувала цей момент. Можливо боялась, не знаю. 

— Мамо, тату, що відбувається? Чому така напруга? — запитую, підходячи до батьків. Стаю навпроти Дениса, який спопеляє мене поглядом. 

Чомусь дивні відчуття охоплюють мене, і тіло вкривають сироти. 

— Нічого, доню. Думаю нам варто піти звідси, нічого хорошого ми тут не зловимо нажаль, — якось важко промовляє мама, кидаючи незадоволені погляди у бік мого колишнього хлопця. 

— І як це розуміти? Денис, а ти що тут робиш? Хтось дасть мені відповіді на питання чи ні, — не витримую і таки підвищую голос. 

— Так, але ці відповіді даватимеш ти мені. Проте це відбуватиметься наодинці. Тому прощайся з батьками. Пізніше обговорите все, а зараз ти потрібна мені, — спокійно, але владно заявляє Денис, чим дуже дивує мене. 

— І що це повинно означати? Я буду бігти за тобою, бо ти так сказав? Ще чого, — гиркаю у відповідь, адже вказувати собі не дам. Минуло стільки часу, а він так і не навчився зі мною спілкуватись. 

— Так, ти підеш за мною, якщо не хочеш скандалу в центрі міста, — відповідає, роблячи крок у мій бік. 

Очі в очі, і я, здається, втрачаю зв’язок із реальністю. 

Денис взяв мене за руку і повів за собою. Хоча, правильніше сказати потягнув. Наче тварину якусь. 

— Мамо, я подзвоню, — кричу, і у відповідь бачу легкий мамин кивок.

— Та відпусти ти, — вигукую, і вириваю свою руку із його масивної долоні. 

Тепер вже спокійно прямую за чоловіком, не промовляючи ні слова. Коли ж ми сідаємо в машину, я просто не можу стримати себе від злості та нерозуміння.

— Денисе, що відбувається?

У відповідь одна тиша. Добре. Я почекаю. Я звикла до цього. Звикла чекати, звикла до тиші, яка здатна з розуму звести, звикла до самотності. І зараз... Коли я сиджу тут, поруч з Денисом, щось змушує мене задуматись. Навіщо взагалі все це було потрібно. 

Чому все сталось саме так, як сталось? Адже я не винна! Не моя ідея. Так, мій вибір, але визожу іншого я не мала. Та й Денис… Адже він теж спочатку хотів фіктивні стосунки. То чому ж страждати повинна була лише я?

— Навіщо? — тихо промовляю, дивлячись у вікно. За вікном так гарно та спокійно. Різнобарвна краса навколо вражає. Осінь завжди навіває мені тугу за теплом і тією красою та спокоєм, які на всю зиму сховаються під товстим шаром снігу, проте я тішу себе надіями, що мине цей час, і з настанням весни все повернеться не просто так само, а в подвійному розмірі краси та спокою. Здається, просто описуючи вид за вікном, я описала душевні почуття. Так дивно.

— Що навіщо? — витягнув з роздумів мене Денис. Повільно повертаю голову в його бік і ловлю погляд чоловіка. 

Він дивиться так, як дивився тоді… в той час, коли ми ще щось означали одне для одного. 

— Навіщо «ми» були потрібні? Чому ми зустрілись? Нащо це все? Ми завдали стільки болю один одному, і з якою метою? Щоб вкінці зненавидіти і розчаруватись у житті та можливості закохатися знову? — випалюю всі питання, які не давали мені спокою весь цей час. 

— Я ніколи не ненавидів тебе, Емі. Не міг. Так, можливо тоді мені було б легше, але я не зумів приглушити ті почуття, які відчував до тебе, — Денис спокійно промовляє це, що я заспокоююсь. 

Не знаю про що він хоче поговорити, але тепер я спокійна. Це не буде сварка з істерикою, це буде розмова двох поранених людей, які біжучи за чимось неважливим втратили те, що могло стати сенсом життя.

Ми їхали певне хвилин тридцять. І в цей час він більше не сказав ні слова. Він виглядав таким спокійним, але видно було, що щось таки його бентежить.

Він зупинився біля якогось невеличкого будинку на околиці міста. 

— Що це за місце? Ніколи тут не була, — промовляю, виходячи з автомобіля. 

Навкруги така краса. Цей спокій та тиша заспокоюють душу. Змушують викинути дурні думки і просто видихнути. Вперше за довгий час я відчула легкість від тих думок, що зводили з розуму. 

— Я приїжджаю сюди коли хочу побути наодинці з думками. Ти перша хто побував тут, — заявляє Денис, стаючи поруч. 

Ці слова повинні були змусити мене відчути себе особливою чи що?

Ми зайшли у середину. Поки він робив собі каву, а мені гарячий шоколад, я облаштувалась у вітальній. Тут все зроблено під Дениса. Точно його стиль. Темний модерн з нотками вінтажу. Така його класика, і вона мені імпонує. В такій атмосфері хочеться відпочивати. Дуже комфортно та спокійно. 

— Ось, твій шоколад, — він ставить горнятка на журнальний столик і сідає поруч.

Мовчить! Не починає розмову. Не намагається щось дізнатись. Наче чекає. Але на що Денис чекає зрозуміти не можу. 

— Про що ти хотів поговорити? Мені здається ми все обговорили тоді, — промовляю, роблячи ковток гарячого напою. 

Він обпікає горло, але я майже нічого не відчуваю. Денис нервує, а це означає, що розмова не з легких. Щось тривожить його, і раз він вирішив поділитись цим зі мною, отже мене це теж стосується. 

— Я теж так думав спочатку. До зустрічі з твоїми батьками. Хотів би я сказати, що вони дуже милі люди, але зустріли мене не надто привітно, — відповідає чоловік. 

— Так, тата важко вивести на позитивні емоції. Особливо, якщо ти чоловік, — легко посміхаюсь, але обличчя Дениса залишається незмінним. Він лякає мене. — Що відбувається? Чому я тут?

— Скажи... Ти кохала мене по-справжньому, чи це була проста відмовка для зменшення відповідальності та заспокоєння власної совісті? — це питання вибиває мене з колії. Адже він знає відповідь! 

Чорт би побрав його!

— Що за дурне питання? Ти знаєш відповідь. Звісно кохала. Якби це було не так, я б не провела б з тобою жодну з ночей. Не цілувала б, не торкалась. Ти знаєш це, але чомусь намагаєшся образити зараз таким питанням, — підвищую голос, адже сил просто не лишилось.