Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

нею — накривка від дощу, штучні квіти біля ніг і догорілі лампадки. Недавно був поминальний день — 1 листопада. От і все. Що далі? Накрапав дощ, потім знову визирнуло жовтувате сонце. Я раптом згадала, що у Соколові був цвинтар, навряд чи його зруйнували, бо цвинтар за містом. Ми побачили дідуся, що пас корову, і він сказав, що польський цвинтар по дорозі на Великі Дідушичі зліва, і є ще єврейський цвинтар перед самим селом.

Ми пішли дорогою до села, обсадженої деревами і просто захисною смугою кущів, і напевно б проминули цвинтар, якби не шукали його. Правду кажучи, я не думала, що в Галичині можуть бути такі цвинтарі. То не можна передати словами: дикі хащі, поламані хрести і сліди мародерства. Що вони могли знайти в тих могилах: золоті обручки, золоті зуби? Мені розповідали, як у Рудках в розритих могилах розстріляних євреїв місцеві жителі шукали золото. Тут теж шукали, навіть не позасипали ями. В деяких місцях продертися крізь хащі взагалі було неможливо: терен і шипшина, вже без листя, утворювали густу сітку, і можна було взагалі провалитися в яму й зламати ногу. Написи майже стерлися. Прості дерев’яні хрести, напевно, то були останні мешканці Соколіва, жертви помсти. Вже без написів, майже струхлявілі. Якщо за цим цвинтарем не доглядають нащадки соколівців з Польщі, можливо, вже й немає нікого. Або їм досі страшно приїжджати сюди, а раптом їм теж помстяться?

Ми вирішили йти до села і вертатись вже звідти до Стрия. Сіли перепочити край якоїсь канави, і тут з’явилася дівчинка років десяти, такий собі добрий янгол, що не мав куди себе подіти після школи. Вона розповіла нам цікаву історію про фігуру Божої Матері. Та стояла раніше на цвинтарі, впала, чи її звалили, і одна рука відбилася. Якийсь чоловік забрав ту руку до хати, і з того часу дуже розбагатів. Я подумала, що мало би статися навпаки, а виявляється, права рука Божої Матері — талісман.

— А де зараз ця рука? — спитали ми.

Дівчинка не знала.

Вона показала нам місце, де був єврейський цвинтар. Плити всі розікрали, там росла довга жовта трава і з жовтої глини проглядав край одного поваленого надгробка. Цвинтар мав бути більший, але від нього залишилась лише невелика овальна латка, а далі були городи. Дівчинка ще сказала, що у них все село працює в Чехії.

Це було помітно. Вздовж вулиці тягнувся десяток однаковісіньких кам’яниць з охайними альпійськими гірками і гномиками. Це виглядало просто комічно. Скидалось на те, що в будинках ніхто не мешкає. Вони просто стоять, як потьомкінські декорації, і порожні всередині. Чоловіки на заробітках, а працюють вони на будовах, і потім ще собі будують такі одоробла, як ось ці, а після п’ятдесяти вмирають від інфаркту. Життя без змісту, яке нібито живеться для дітей, а насправді для сусідів і земляків. Може, це краще, ніж пиячити і вмирати під тином, але та сама порожнеча. При зустрічах — розмови, хто скільки заробив, куди витратив гроші. І маленькі діти, які ростуть без батька і знають лиш одне: тато купить. З них виростають завсідники барів і в них нещасливі сім’ї, і надто часто вони розбиваються на дорогих машинах, якими батьки відкупилися від власних дітей. Батьки підсіли на наркотик грошей, підсадили на нього і дітей. Вони вже не можуть жити в Україні. Колись по селах була «Просвіта», гуртки, священик був вчителем і порадником, ніхто не крав, за пияцтво судили дуже суворо, як і за розпусту. Тепер старовинна церква в Дідушичах вкрита вагонкою. Вона дуже велика, однак тепер, як сказала та дівчинка, це лише цвинтарна церква, а за нею будують нову, ще більшу. Ми стояли на зупинці, чекали автобус. І дивилися на цвинтар, чистенький, весь у штучних квітах, все як має бути. Але після тих двох цвинтарів уся ця «краса» викликала в мене лише огиду. Все це була фальш і показуха, а можливо, підсвідома частина великої помсти. Хоча не мені судити, я не жила в ті часи. Не мою хату спалили, і не мого батька закатували лише тому, що він був українцем чи поляком.

А все одно, я б поставила на тому полі камінь і написала: «Тут було місто Соколів, яке простояло 400 років і було знищене за чотири».

Борислав

Місто, в якому я ніколи б не хотіла жити, хоча й довелося на зорі юності. То був найгірший рік у моєму житті, після якого я зрозуміла, чого мені не потрібно. Зрозуміла, що я особлива і приречена на цю особливість. Власне у Бориславі кінця 70-х я вирішила стати письменницею і нікому-нікому не дозволяти себе більше принижувати. Моя особливість полягала у тому, що я не могла жити як рослина, чи як тварина — на городі чи у стаді. Через те дуже багато людей відчувають до мене ворожість уже на підсвідомому рівні. Через те я так часто думаю про смерть без страху, бо вірю у безсмертя душі, а ці люди — ні. Вони поклоняються ідолу, я обираю свободу і самотність. Тоді в Бориславі я ще не перейшла через Дунай, але він був уже близько.

Зараз пів Борислава в Італії, а друга половина або животіє, або просто паразитує на гроші заробітчан. Я знала дівчинку з Борислава, яку у вісімнадцять років відправили на заробітки до Італії, щоб вона заробила братові на освіту. Вона повернулась з погаслими очима, зламана, і поїхала знову. Я знала жінку з Борислава, яка заробила синам на машину, і один син загинув, іншого зібрали по клаптях, а разом з ними загинула ще чужа дівчина. У Бориславі бозна-скільки років немає гарячої води, в окремі дні нема ніякої води і газу. Всі, хто міг би протистояти апокаліптичній руїні міста, живуть не у ньому. Вони як перекотиполе, що ще гірше.

Я розумію, що таких міст повно в Україні, але Борислав знаю не з чужих слів. Це місто стоїть на крихкій шкаралупі, яка відділяє його від пекельної безодні.

Кілька років тому, захопившись історією промислової архітектури, я зустрілась у Бориславі з двома людьми, які не змінили мого ставлення до цього міста, просто показали мені інший Борислав. То був знак долі, бо я не збиралась відкидати Борислав остаточно, розуміючи, що там є гарні люди, а не лише затуркані й безпорадні істоти, які копирсаються у щоденному гної. І що ці люди повинні бути сильними, щоб тут жити цікаво і