Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

тільки той дико крутий ще бажає додаткової експертизи, має свого експерта, сам привозить із Москви, бо нашим українським не йме віри…) То значить, ти тепер можеш влаштувати між тим своїм ховрахом і цим новим такий, тіпа, міні-аукціончик — хто більше дасть, я правильно зрозуміла?.. То це ж класно, Адюська, вітаю тебе! (Ще якісь деталі, він мені ще вішає якісь технічні деталі, валить їх у вуха в тому самому незбитому, навальному темпі чоловічої ділової балачки, і я мушу щосили напружити рештки уваги, мало не наморщити чоло, щоб уторопати, про що мова, але таке звитяжне зусилля вже сьогодні, боюсь, не про мене, я справді втомлена, і мені вже не виходить так легко перестрибувати увагою, як по воді, з камінчика на камінчик, — надто знаючи, які там, під водою, лежать небезпечні каменюки і як важко підняти їх на поверхню, а він і вухом не веде, безжурний щиглик, мовби він взагалі тут ні при чому, — мовби це не з його подачі мені взагалі ввімкнулось підводне бачення і я почала помічати, яке грізне в глибині під нами проблимує дно, — він собі снить свої заморочні сни, відтак скидає їх на мене й заспокоюється: він завжди спокійний, доки я поруч, у полі зору й дотику, зате тільки-но тицьнешся з кімнати, услід зараз же летить оте обурене: «А куди ти пішла?!», вимогливе, як крик покинутого немовляти, — хоч тут, мабуть, і охорончий інстинкт також спрацьовує, і те тривожне відчуття неповноти, яке буває, коли відпускаєш часточку себе кудись у невідомість, як течку з документами лишаєш у порожньому купе абощо: поки я перебуваю за межами його засягу, йому, певно, ввижаються бозна-які напасті, як оті юрми мужчин із голодними очима, що про них, колись був зізнався, раз у раз думає, опиняючись без мене на людях, помічає їх у натовпі — нахабних, хтиво ошкірених, готових леда-хвилю вчепитись зубами в привабливу здобич, — і вражається з того, як їх багато, а я серед них ходжу сама-самісінька, як Червона Шапочка в лісі, і тому по-справжньому заспокоєний і щасливий він буває тільки коли я поруч, і в сні так само: коли ми спимо разом, йому або геть нічого не сниться, або верзеться щось таке ж галіме, як і мені і всім нормальним людям, не варто й переказувати, а от коли мене нема, навіть коли я встаю раніше, а він не чує й не прокидається, — отоді-то й розпочинається авторське кіно Адріяна Ватаманюка, клац — і вставляється в осамітнену голову невідь-звідки взята касета, — досі, правда, все більше з якимись невідомими персонажами, в стилі «ретро», а тепер, бач, уже й зі мною в головній ролі — беру інтерв'ю в Олени Довганівни, ну супер, що ж тут скажеш, просто тобі спіритичний сеанс, як сто років тому, коли телебачення не було — теж всякі придурки тоді інтерв'ю з небіжчиками були влаштовували, столики крутили, «духу-духу, чи ти тут», на що дух, ясна річ, відповідає «а не пішли б ви на хєр», чи щось подібне, і правильно робить, бо чого причепилися до чоловіка, тобто, тьху, до духа, — всі там будете, тоді й взнаєте все, що вам треба, згодна на всі сто, але ж у нас тут трохи інша ситуація, в нас тут іще велике питання — хто до кого перший причепився, особисто я, наприклад, нікого не чіпала, ніяких духів, дякую, в мене й без духів дірок вистачить на всю голову, і в нього, між іншим, так само, — крутиться, сердешний, із цим антикваріатом, як пес у сливах, слава Богу, що якось воно човгається помаленьку, але що ж я, не бачу, як йому жалко своєї фізики, своїх альтернативних джерел енергії, з якими все ніяк не годен порвати остаточно, дисертацію ту, нікому на фіґ непотрібну, досі марудить, аби тільки одною ногою ще бути там, не ногою навіть, а хоч одним пальцем умоченим, і це при тому, що й антикварних заробітків йому вистачає на життя — але не на те, щоб перебратися з цієї троєщинської хавири в якийсь пристойніший район, не кажучи вже про густо замрячені плани щодо нашого спільного майбутнього, не знаю-не знаю, можна, звісно, спробувати взяти кредит на хату, але на те треба шукати знайомих у банку, може, якраз хтось із клієнтів і пособить, банки тепер мають моду заводити свої колекції, треба з'ясувати, що то за один цей новий кандидат у покупці, такий буцімто дико крутий, ану ж якраз, — може, ця сама думка і йому стрельнула, і тим-то він так і завівся, так натхненно грузить мене подробицями майбутньої угоди, поки я з останніх сил витріщаю очі, намагаючись не згубити бодай основну логічну нитку, ну й де, питається, тут хоч якесь місце для духів, хоч шпариночка отакусінька? — не дивно, що всіх їх він струшує на мене, обтрушується, як цуц після дощу, і всі бризки летять на мене, — зрештою, це таки моя робота, нічого не вдієш, і фільм про його двоюрідну бабусю знімати також мені, — та чоловік і не став би знімати такого фільму, жоден чоловік не став би й братися, казав же мені навіть Юрко, ця наша Синя Борода, яка полюбляє у вільний від складного родинного життя час шиконути фемінізмом, наче напрокат узятим костюмчиком од Brioni, — і що ти за героїню, тіпа, знайшла, раз уже взялась за упівську тему, то чому не береш когось дійсно козирного, якогось геройського пацана, що мочив штабелями спершу німців, потім наших, пардон, в смислі москалів, — а потім ще й де-небудь у ГУЛАГу повстання очолив, оце було б діло, а ти якусь баришню з друкарською машинкою вибрала, ну що це за сюжет!.. — авжеж, згодна, сюжет не бозна-який, але я його не вибирала, от у чім штука — то він мене вибрав, цей сюжет, вибрав, як трахнув, і таки ж справді й трахнув, без метафор, живцем і в натурі, чого я Адюсьці, звичайно ж, не розповім ніколи, а з усіх своїх подруг могла б розповісти хіба Владі — вона б оцінила, але Влади тоді вже не було серед живих, і так вийшло, що довкола мене тепер майже самі хлопи, вдома, на роботі, всюди, де не піткнись, і я знай цензурую себе їм на догоду — от же ж, прошу дуже, чемненько слухаю, киваю, розуміючи, що йому треба заохоти — підтримки, поливки, прополки, кожна жінка повинна плекати свій садок із гордо стоячим фалосом, як мексиканським