Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

«Навіщо про це згадуєш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсім молоду, у вічне ложе на краківському Вавелі. Так, мене славитимуть повік польські ксьондзи і шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я — жертва. Я ж кохана австрійського герцога Вільгельма і була з ним у шлюбі…»

«Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».

Ягайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіго, не окупилися сторицею у переможній битві під Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво–Русь».

Привиди щезли, голоси віддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум'я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидригайла:

«Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»

«Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво–Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»

Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити їх:

«Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Ягайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну — Вітебськ — своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам'янець на Поділлі, підняв повстання проти Ягайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, — записано в московських літописах, — приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні — гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув'язнив, і я промучився у крем'янецькій темниці вісім літ».

«Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув'язнення вертався до Вільнюса?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите і боїтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Ягайла».

— Піду! — вигукнув Свидригайло і пожбурив порожній кухоль.

І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла в ухах князя.

Ковані двері зали для учти розчинилися, перелякані кухмістри й креденсери збилися гуртом на порозі, чекаючи бозна за віщо кари від крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, і вони дрібно позадкували; з облицьованого кахлями каміна зникли привиди, і захмелілий князь подумав, що вони вмить перемістилися туди, до червоного палацу Вітовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутнє чуйне вухо: трефніс[8] Генне.

У цього блазня завидна доля. Коли Вітовт після втечі з кревської тюрми перебував у Мальборку при дворі магістра тевтонського ордену, сталася така оказія. Грали в карти: магістр, великий комтур і Вітовт, а поза їхніми спинами терся, підглядаючи, вертлявий, худенький, зовсім ще юний блазень, якого магістр назвав Курчатком[9]. «Банк Вітовта! — закричав нараз трефніс. — Три королі в нього!» Скинули карти, у Вітовта виявилось тільки два. «Де третій? — спитали комтур і магістр у зніченого вигнанця. «Третій — він! — показав трефніс на Вітовта. — Хіба Литва — не королівство?»

Незабаром після цього з допомогою хрестоносців Вітовт посів престол у Вільнюсі, а блазня, який напророкував вигнанцеві удачу, магістр милостиво подарував великому князеві.

Те спокусливе слово «король» не покидало свідомості Вітовта. Його нашіптували до вуха не лише Генне, а й імениті князі та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битві з татарами над Ворсклою примусив Вітовта надовго забути про корону.

Одного разу — тоді Свидригайло жив у приниженні при дворі Вітовта — Генне вигукнув у присутності обох двоюрідних братів: «Нема більших брехунів, як Вітовт і Свидригайло!» — «Чому?» — запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знає нічого, а другий каже: «Не знаю нічого», а знає усе». Вітовт спересердя ударив блазня по лиці. Той скривився і мовив: «Чому ти про себе гірше думаєш, ніж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневі кунячу шубу, і відтоді Генне служить двом панам.

Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидригайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…

Шістдесятип'ятирічний імператор Священної Римської імперії Сигізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі — «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» — несхитний, веде гнучку розмову з польським королем і великим князем литовським, не відступаючи від свого принципу «divide et impera»[10]. Уже десять років, відколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрі Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольської церкви. Ягайлові слід забути давні чвари, він вірний слуга римського костьола, повинен вислати своє військо під берло Сигізмунда. Вітовтові слід