Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— Вороння погане, на смалене прилетіли! Та пропадіть ви пропадом! — почувся розгніваний дівочий голос.

Та сама красуня, якій співали скоморохи за небесні очі й усміх малиновий, розстебнула білий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висів через шию на червоній волічці, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторові, і подив пішов по народу: мусила ж ця дівчина бути багачкою, коли так щедро віддала монету, за яку в купецькій ятці могла собі купити аж десять пар найкращих сап'янців.

— Не треба нам милостині, крале, — побагровів гусляр і сягнув у кишеню кафтана. — Забери, дівчино, свої гроші в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають і гостець свій, і парту, і язви мальовані напоказ у мороз виставили. Ми чесна братія…

— Лицарська вдача в тебе, гусляре, — відказала дівчина, — але ж не милостиня це, а плата за твою пісню.

— Спасибі, дівонько… Тоді скажи, а ми ще заграємо тобі веселої, звідки ти і хто така?

— Орися я, мовила вже, а батько мій — Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, — дівчина якусь мить невідривно дивилася на парубка, а потім зникла в натовпі.

Майдан вирував. Купці заспокоїлись — побрішники цього разу не шнирили поміж ятками — і далі провадили гендель; натовп, що зібрався на видовище, танув — скоморохи більше не грали.

Ватажок–гусляр, забувши про побратимів, блукав очима по метушливій юрбі, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по білому кожушку; зір його потьмянів, коли побачив, як дівчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

— Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… — проказав, гірко посміхнувшись. — Вкуси собі палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ex, братіє, братіє, порвалось на мені шматіє, як не ймете віри, подивіться на діри! — Він задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохів. Ті ще не ховали інструментів, бо гурт не зовсім розтав, можна було продовжувати веселіє.

— Агов, вую, — похопився Арсен, побачивши неподалік сухорлявого чоловіка зі шпакуватою короткою бородою і в оксамитовій ярмулці, що був схожий на пілігрима або дидаскала. — Вую, немолоді вже єсьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас від замку аж до Гавареччини, де ми в гончарів напилися й горшки побили.

— А знаю, знаю, — відказав чоловік. — Івашко ласку в Ягайла заслужив ще під Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королівським ленником на Рогатинщині. А потім до Вітовта перейшов, і той його старостою Олеського замку поставив. — Чоловік оглянувся: серед людей, які ще не розійшлися, не видно було ні шляхтичів, ні королівських рицарів — стояли тільки селяни й міщани. — Івашко — здольний лицар, і кажуть, він серед тих бояр, які за Свидригайла. Та тільки…

— А що, а що? — почулося з гурту. — Свидригайло — князь справедливий, він за Галицьку Русь православну…

— Усі за Русь православну, — примружив очі чоловік. — Усі… Щоб більший кусень собі відшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаємо, з якого боку підступитися до тії Галицької Русі…

Туроподібна В’їзна вежа з подвійною брамою, гостроверхі Владича і Стирова над південним урвищем поєдналися між собою товстостінним муром із заборолами, заховавши від людського й ворожого ока правительське ядро Волині з готичним червоним палацом великого литовського князя посередині замкового двору, з собором, резиденцією луцького єпископа, каплицею і сторожовими ізбами.

Міцну фортецю збудував колись на стрімкому березі Стиру син Данила Галицького Мстислав. Її можна взяти хіба що голодом або безводдям.

До замку зусібіч тулиться багатолюдний Луцьк, відгороджений од лядського боку непрохідними багнами над Стиром і Сапалаївкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тільки трактом, що йде від Владичої вежі на Литву.

Великий князь Литво–Русі Вітовт Кейстутович резидує в червоному палаці, звідки веде підземний хід попід Владичу вежу аж до Гнідави; до княжих хоромів сходяться вряди–годи на урочистості й бенкети європейські монархи, які з’їхалися до Луцька на конгрес. А Волинь натужується і стогне, а дорогами щодня тягнуться санні валки з міхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрів, лосів, і женуть звідусіль волинські кметі стада биків та баранів — щоб нагодувати й напоїти іменитих гостей.

Не міг замок умістити всіх європейських правителів з почетами, бо наїхало їх тієї зими під 1430 рік!

Вітовт відвів для постоїв найкращі будинки в Луцьку й фільварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепінчастих кімнатах Стирової вежі — неспокійного, бунтівливого, та нині потрібного йому в тяжбі з королем Польщі Ягайлом — свого двоюрідного брата Свидригайла Ольгердовича, князя чернігівського.

Сьогодні — великий ярмарок на майдані перед В'їзною брамою: на днях конгрес закінчиться. Нині ж увечері велику нараду провадитимуть європейські правителі в червоному палаці Вітовта: Свидригайло з самого ранку жде запросин на нараду.

Не кличуть… Вітовт прислав дари, брат Ягайло — милостивого листа, а самого не просять.

Свидригайло ходить по хоромах, немов звір у клітці, злоба й рішучість нахлинають на нього, і враз, мов спалах блискавки, проймає мозок рішення:

«У себе скличу свою раду!»

Князеві думи перервав скрип дверей, на порозі став одвірний:

— Державець Олеського замку боярин Івашко Преслужич–Рогатинський проситься до тебе, князю.

— Клич… Клич! Саме до речі…

До хоромів увійшов високий лицар з посивілою бородою і, поклонившись, мовив:

— Руські бояри просять тебе, Свидригайле, у свій стан.

Князь, кремезний і присадкуватий, підійшов до гостя і довго стояв мовчки, придивляючись, — наче зважував, чи варто ділитися з цим мужем своїми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов'язане чорною стрічкою, спадало на плечі, губи заціплені, погляд пильно пантрував князя.

— Б'є наш час, Івашку, — врешті вимовив Свидригайло, заповзята рішучість блиснула в очах князя, і злагіднів погляд боярина. — Чуєш, б'є наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрів ув очі, а ти моя головна опора на півдні — на Кам'янець мало маю надії. Кажеш, просять мене руські бояри у свій стан? Скажи, що йду. А ввечері ви всі прийдете до мене на бенкет… Але як