Землянка - Віктор Семенович Близнюк

І почне Оврам Диня розказувати, як вони колись парубкували. Та що дідові балачки? Вовка й сам пам’ятає довоєнну житуху. Село пахне яблуками, крамниця бубликами; спітнілі коні, що біжать до водопою, пахнуть ячменем… По мосту підводи гуркочуть, одні в Бобринець на базар, другі за лісом на Долинську. А під мостом дітлашні, як комашні: той пірнає, той у воді плещеться, той карася цупить. Ох, які ж карасі ловилися! А соми!.. Тепер немає риби — бомбами та снарядами поглушили бідолашну, і попливла вона мертва у Чорне море.

І село війною приглушило. Зарилося воно в землю, принишкло. Наспіх вириті ями, як бурякові кагати, сяк-так глиною та бадиллям покриті. Не вікнами (бо їх немає), а шибками-проваллями, немов сліпці, мрижуть землянки на весняне сонце. Он за мостом перша на Купівській вулиці — Вовчина халупа. За нею — кілька пустих садиб. Значить, немає живих. Кого вбило, кого спалило, кого голодом заморило… Далі Ольга-переселенка, ще рядок землянок і трохи більша хатинка Дениса Яценка, бо в нього чималенька сім’я… І на Мартинівці жменя людей. Через дорогу-траншею — дід Оврам, знов пусті городи, Яшка Деркач із матір’ю, ще три-чотири халупи і ген, на відшибі, аж під Мартином, єдина уціліла хата старого Кудима (тьпху за недобру згадку! Вовка у нього вроді наймитує)…

Мертва тиша над гробками-землянками. Ніхто не пройде, не проїде. Ні корова не зареве у хліву, ні собака не гавкне на цепу. Як на цвинтарі. Скільки вимерлих сіл таких над Інгулом! Скільки по всій Україні!

…А в степу, розбурханому теплими вітрами, бурунить життя. Ховрах повзком побіг до сусіда в гості. Крикливе гайвороння кружляє над підбитими танками. Кози дрібний шпоришок пощипують. Між окопами — жовтки кульбаб, волохаті голівки сон-трави, димчасті вінички полину. Все до сонця спинається. І Мишко Циганчук трохи оклигав. Сорочечка розлізлась на плечах, ласкаве проміння спину йому вигріває, а він сидить на перекинутій гільзі снаряда, як на денці відра, і мережить ножем пужално.

Вовка тихенько обходить Мишка ззаду, шапку на потилицю, витягує шию. В його великих чорних очах з голубими тінями від довгих вій — трепетна цікавість до всього. Зачудовано дивиться Вовка на Мишкову роботу. Гарно вирізує! Очистив старе вишневе пужално від кори, намітив клітинки і кожну клітинку по-різному оживляє: одну — дзвіночками, другу — морськими хвильками, третю — хитрим плетивом ліній. Не пужално — мережана сопілка виходить.

«І в кого він перейняв?» — заздрить-дивується Вовка, хоч знає, у кого навчився різьбі тихий Мишко. Був колись у нього за батька-приймака циган. Здоровий, красивий циган і такий ледачий, що ні за холодну воду. Пив та гуляв, та пісень співав. Але Мишкова мати любила його. За веселу вдачу любила. За те, що коли був тверезий, — хоч це траплялося рідко, — то брався за випилювання та різьбу. Проспиться, для бадьорості пограє собі на гармошці, гопака ушкварить і тоді — за інструмент. Над однією ложкою чи підставкою, бувало, місяцями з передихом мудрує. Зате як зробить — вся Мартинівка охає і ахає. Позбігаються жінки, б’ють руками в приполи:

— Ой, гляньте ж, тіточки! Та це не ополоник — живісінький сом. Осьосьо голова, їй-право, з вусами. А держалко хвостом вороча!..

— А солянка! Прямо на мене очками лупає.

Пожив-погуляв циган у селі та й подався в білий світ, залишивши Мишкові дражливе прізвисько Циганчук та ще невигойну сверблячку в руках, які обмацували кожну тріску, кожний цурпалок, приміряючи: а що з цього можна вирізати?..

— Ну як, виходить? — питає Мишко, примруженим оком дивлячись на пужално; на безкровному обличчі його — тиха радість, прихована гордість митця, що от узяв суху вишничину, помудрував, і вона сяйнула дивовижним візерунком.

— Виходить, — змочує Вовка язиком зашерхлі губи (жарко йому з нетерплячки: таке пужално матиме!). — Виходить, Михо, лучче не треба.

— Хочеш, я тобі й шаблю зроблю?.. Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. Лев із кущів полює, ноги під себе, присів, от-от стрибне… На картинці бачив.

Мишко замислюється, немов переносить полюючого лева на різьблення, сивий жмутик волосся спадає на лоб, сонце вимило кожну борозенку на лиці, і воно вже не сонно-похмуре, а по-дитинному ясне.

Ця спокійна зосередженість передається й Вовці. Він мовчить; у теплій тиші стигнуть зворушливі слова, які він, по хлопчачій соромливості, ніколи не скаже.

— Михо, — зважується Вовка, шурхотить брезентом, дістає свій трофей — механічний ліхтарик. — Візьми ліхтарик, Михо. В бліндажі знайшов. Ти один у землянці, може, присвітити коли треба…

Циганчук лякливо тріпнув віями:

— Га? Це ти мені? — І рукою відгородився, мовляв, за що така честь? — Пожди, зроблю шаблю кленову — обміняємо…

Холодок зніяковілості хутенько розвіявся, і Вовка полегшено зітхнув. Показав Мишкові на мигах: «Ти хочеш їсти?» — і вголос, наче той може почути:

— Давай щавлю пошукаємо. Така музика в животі, хоч навприсядки… Ти куди, відьма? — пригрозив батогом Чирві, що саме намірилась гайнути до Інгулу. — Одлушпарю, як Сидорову козу!

Чирва ліниво посунула до гурту.

За окопом надибали хлопці щавель. Він витикав із землі перші листочки, кволі, блідо-зелені, з рубчиками по краях. Листочки танули в роті, як прозорі крижинки. «Наче мерзла калина», — скривився Вовка.

— Он хтось іде, — кивнув Мишко в степ. — Солдат, чи що?

Попід траншеєю не кваплячись прямував до пастухів дядько. Розвівались на вітрі поли шинелі. Ні, не солдат…

Заяча шапка. В руках патериця. Човгає постолами. До колін — білі онучі, засупонені мотуззям. Сухенький дідок.

— Доброго здоров’я, божії люди, — зняв шапку.

— Здрастуйте.

— Скотинку доглядаєте?

— Еге ж. Кози… А ви здалеку?

— Воно як сказати. З тридев’ятого царства.

— Що воно в світі робиться? Далеко німців прогнали?

— Дозвольте присісти. Охо-хо!.. — дідок підняв поли старенької шинелі, присідаючи на вогке бадилиння. — Колотнеча