Землянка - Віктор Семенович Близнюк

class="book">Все, що трапилось потім, промерехтіло у Вовчиній голові, як дурний сон. З криком: «Гадюка!» — він ошелешено біг понад берегом, ноги самі несли його до мосту, із-за розвороченої ферми вискочила перелякана Чирва, а потім дорогу перекрив йому широким солдатським галіфе Яшка Деркач. Вовка навіть і не поспитав, чого опинився тут криничуватський латрижник, а стрельнув йому в лишаювату пику: «Гадюка!! Отамо, до Мишка присосалася!..»

— Малахольний!.. Козу лякаєш, і так нервена, — Яшка блиснув страхополоха в зуби. — Які гадюки? Вони дохлі зараз, пойняв! У норах сплять.

Але Вовка цупив Яшку за галіфе і белькотів про лускатий шнур, що, їй-право, ворушиться. Яшка, якого собаки обминали десятою дорогою, якого боявся скажений бугай Городон (німці його пристрелили), — цибатий Яшка без страху і вагань підійшов до сонного Мишка. Одним махом задубив хлопцеві сорочку. На білих Мшнкових грудях, скрутившись бубликом, лежала таки гадюка.

— Н-да, — сказав Яшка. — Мабуть, з очерету вилізла… Тепло почула. Пойняв?

Вовці здалося: гадюка напружилась, жде… ось-ось вона кинеться, цілячись жалом у Яшчині очі. «Ой, тікай!» — німо скрикнув Вовка.

Яшка спокійно взяв гадюку нижче голови, підняв над собою. Довге тіло її пружно звивалось у повітрі.

— Бач, стерва, пригрілась на грудях, ожила.

Правою рукою Яшка схопив гадюку за хвіст, розмахнувся і — гех! — вдарив головою об камінь. Гадюка згорнулась клубком, судорожно пересмикнулась, відкинула хвіст і затихла. Засунувши руки в широченне галіфе, Яшка стояв над убитим гадом, як Ілля-громовержець. Його руді злодійкуваті очі немов говорили: «Отак треба, шкілети!»

— Га? — зашелестів очеретом Циганчук, підводячи важке, налите холодом і втомою тіло. Одкритим ротом подивився на Вовку, на Яшку Деркача, на похмуру течію Інгулу.

— Було б тобі не «га», було б кочерга… аби не Яшка, — вишкірив зуби Деркач. — Пойняв?

Мишко у відповідь скривив синцюваті губи, стулив жалісливу посмішку та й знов упав на купу очерету.

Він так і не побачив гадюки.

2

Поборовши змія-стоглава, пішов Яшка у широкий степ за новими пригодами. А степ лежав перед ним зранений та сполосований недавніми боями, увесь у рубцях і шрамах. Куди не глянь — здуті пухирі: чорні, руді, жовтуваті, — в залежності від того, в якому грунті були видовбані окопи. Серед бур’яну розкарячились підбиті танки, уткнувшись стволами в землю. Тут і там валялись потрощені кузови машин, пом’яті лафети гармат, розколоті каски.

За кожним горбиком, серед полину, купами лежали зеленкуваті гільзи. У першому-ліпшому окопі можна було знайти і нестріляні патрони — в обоймах, а то й кулеметних стрічках. Яшка зараз не накидався на патрони — дома їх повна корзина. Та й зброї припас Деркач цілий арсенал. Був у Яшки і наш автомат «ППШ» з круглим магазином-диском. Був і німецький ручний кулемет. Була й мадьярська гвинтівка. А крім того — багатий набір гранат: протитанкова з довгою дерев’яною ручкою, синього кольору «лимонка» з обідком посередині, ребриста «Ф-1» та інші.

Коли Деркача питали, навіщо йому стільки «оружія», він люто чмихав:

— Далеко німці пішли? Он за Ново-Українкою — палкою кинути — закопались і відгризаються… Пойняли?

І кожний розумів: якщо німці, не дай боже, знов підуть у наступ, Яшка всіма видами зброї захищатиме свою землянку, там і вмре — не відступить.

Тепер Яшка з єдиною метою обмацував степ — хотів роздобути бінокль. Чорний бінокль із м’якеньким ремінцем здорово пасував би до його солдатського галіфе й пілотки. Отак через плече блискучий ремінець, руки в кишені, пілотку набакир — пойняли? Гвардії рядовий Яшка Деркач — і кришка!

Солдатським кроком міряє Яшка степ. Мимрить під ніс:

На позицію дє-є-вушка Праважала бойця…

Загляне у люк «пантери» — чорно, як у димарі, смердить горілим сукном і шкірою. Далі піде Яшка. Штурхне носаком ящик — виковзнуть на землю золотобокі, як лини, снаряди. Знайде в шовковому мішечку порох — підпалить, погріє руки. А загледить Яшка фанерний щиток на свіжому горбику — зніме пілотку. І довго стоятиме він, самітній хлопчак на полі кривавої битви, і чорним воронням зарябіє-зарябіє в Яшчиних очах, і заквилить мати, чайкою припавши до холодних грудей сина. Недалеко звідси, у степу, і знайшли вони Максима, його старшого брата. Та хоч би ворог убив Максима, а то свій падлюка, односелець.

Терпкий клубок під серцем понесе Яшка від солдатської могили. А за ним, як страхітлива тінь, невідступно йтиме недавнє минуле. Воно знов загуркоче снарядами, викрешуючи іскри на інгульському льоду. Заревуть літаки, гарячково затахкають кулемети — вогненна злива обрушиться на правий берег. З криком «ура» піднімуться наші солдати і, як снопи, падатимуть на білий сніг. Десять, двадцять разів ще лунатиме хрипке «ура», та, захленувшись, не докочуватиметься до Інгулу.

П’ятнадцятирічний Яшка — живий свідок інгульських боїв — з найменшими подробицями може розказати про хід операції. Аби його викликав сам Конєв, командуючий Другим Українським фронтом, Яшка Деркач, не моргнувши оком, одрапортував би йому про штурм Інгулу і вказав би на деякі недочоти нашого командування (Яшка підсмикнув галіфе, одкашлявся і приклав руку до пілотки).

— Значить, так, товаришу генерал… Звиняюсь, вам, кажуть, маршала недавно присвоїли. Поздоровляю!.. — Яшка чемно уклонився, наче стояв не серед голого степу, а в кабінеті маршала. — Значить, так, товаришу маршал. Було тридцять дві атаки на оборону противника. Викосять німці один ряд, другий піднімається. Спочинуть гвардійці на снігу, перев’яжуть поранених — і вперед. За тридцять третім разом фріци не встояли, напудили в штани і — хто куди. Так що Криничувате звільнено. Підбито п’ятдесят п’ять німецьких танків, двадцять самохідних гармат, а скільки німчаїв полягло — не щитав, бо, звиняюсь, противно…

— А чого вони, — спитає маршал, — за ваше село, як гнида за кожух, уреп’яшились?

— Тут діло просте, — скаже Яшка. — Як ви їх приперли до Інгулу, то їм діватися нікуди, тільки через Криничуватський міст. От вони, гади, вчепилися зубами за той