Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш

проклали вузьку доріжку. Дарина грузне, буксує в снігу. Спідниця на Дарину завелика, вона плутається навколо ніг і, як завжди, заважає іти. Раптом Дарина спотикається й мало не падає. Але, на щастя, їй удається зберегти рівновагу. І вона з жахом відчуває, що десь біля литок ноги наче зв'язані. Жах сковує, паралізує. Дарина закричала б, якби була сама на вулиці. Але їй соромно навіть зупинитися. Бо ж не сталося нічого, вартого крику. А нахилитись і лізти рукою під довгу спідницю, аби зрозуміти, що ж відбувається, здається, непристойно. Принаймні не зараз, коли назустріч їй іде поважна тітонька. А продавець (чи хто він там може бути) магазину взуття чистить сніг перед входом. Дарина з неприємним відчуттям — смокче у шлунку — іде далі так, ніби все гаразд. Щось, схоже на мотузку, опинилося вже вище колін. Потім знову сповзло до литок. Дарина нарешті не витримує, навіть не сходить із тротуару, схиляється і запускає руку під спідницю. Намацує рукою мотузку. Це шпагат, яким обв'язують коробки для взуття. Дарина вивільняється з цієї пастки, яка несподівано обплутала їй ноги, і не може зрозуміти, як вона могла потрапити в неї. «Треба дивитись під ноги,» — згадує батькові слова. Дарина майже ніколи не дивилась і не дивиться під ноги. Вона ходить по вулицях, спотикаючись, не помічає східців, калюж, вибоїн на дорогах. Шкутильгає, підстрибує, мало не падає, розмахує руками, щоб зберегти рівновагу, і нагадує сама собі чудернацького незграбного птаха, що тріпає крилами. Колись давно, ще в самому дитинстві, Дарина мало не впала в каналізаційний люк, кришка якого була напівзсунута. Але Дарина цього не помітила, бо, як завжди, не дивилася під ноги. Не помітила ні люка, ні кришки, на яку й ступила. На щастя, Дарині вдалося не провалитися в каналізаційні глибини. Про це вона також дізналася уже тоді, коли люк був позаду. Порівняно з цим падінням (якого, правда, не було, але яке могло б мати дуже прикрі наслідки, хоча стало б для Дарини дуже цінним життєвим досвідом) загрузнути по пояс у сніговому заметі видавалося зовсім дрібницею. Дарина необережно вирушала в подорож по снігових горах, уявляючи себе першовідкривачем Північного полюса, і зазнавала поразки, тонучи в снігу. Іноді їй вдавалось вибратися без сторонньої допомоги, іноді Дарину витягував батько. І на цьому її мандрівка закінчувалась. Батько перевіряв, чи в дочки не мокрі ноги. Ноги завжди були мокрі, у чоботи понабивалося снігу. Рукавиці також мокрі й брудні. Батько забирав її додому, і Дарина повільно пленталась поміж сніговими заметами, дивлячись під ноги й дивуючись, що сніг так гарно іскриться яскравими синюватими блискітками.

Майже так, як сьогодні. Дарина іноді впізнає кольори, запахи та відчуття з призабутого дитинства й радіє. Пригадує дитячі мандрівки в країну снігу. Тепер вони виглядають зовсім інакше. Снігові гори понижчали й Дарина вже не тоне у заметах. І сніги тепер їй тільки по коліна.

Дарина обережно розгортає цукерку і вдихає солодкий вишневий запах. Двома пальцями кладе її до рота, перевертається на живіт і бовтає в повітрі ногами. Смокче карамельку й бгає в руках папірчик. Він шелестить, і ця ледве чутна музика ось зараз Дарині такождо вподоби. Бовтає ногами й краєчком ока коситься на Мар-кіяна. Він лежить поруч неї на канапі, застеленій картатим м'яким коцом, і з доброзичливою, трохи втомленою усмішкою спостерігає за тим, як Дарина смокче цукерку і гойдає у повітрі ногами. Усмішка в Маркіяна завжди трохи втомлена й зніяковіла. Саме це в ньому найбільше подобається Дарині. Маркіян часто нагадує Дарині гнома. «Гном Маркіян, — декілька разів повільно повторює вона подумки. — Гарний добрий гном Маркіян».

Маркіян найбільше схожий на гнома, коли одягає до витертих синіх джинсів темно-зелену кенгурушку з каптуром. Каптура він не одягає, але Дарина уявляє собі Маркіяна з каптуром на голові й сміється. Потім Маркіян чіпляє на ліве плече старезного сірого рюкзака із безліччю кишень, кишеньок, замочків, застібок. Дивно, що він завжди носить наплічника тільки на лівому плечі. Він обережно нахиляється до Дарини, кладе їй руки на плечі й цілує спочатку в чоло, потім — у зовнішні кутики обох очей, а потім — у лівий куточок уст. І цілує її завжди тільки у лівий кутик уст. Борода в Маркіяна колюча й приємно лоскоче-поколює Дарині шкіру. Маркіян відхиляється й уважно-ніяково дивиться на Дарину. «Я вже мушу йти,» — каже він, як завжди, сором'язливо-збентежено. — Бувай, дівчинко-сонечко?» Маркіян завжди називає Дарину сонечком і має на увазі не сонячне світило, а комашку, яку росіяни називають «божья коровка», поляки — «biedronka», а англійською вона зветься «golden knop», або «ladybird», що також означає «кохана, люба». Він обов'язково вимовляє цю фразу з питальною інтонацією. «Дівчинко-сонечко, жінко-сонечко, жінко із крильцями з краплинками темної роси», — шепоче Маркіян, коли перебирає пальцями Даринине темне волосся, розсипане на білому простирадлі. Але це ще не зараз. Це потім. Або раніше.

«Буватиму,» — каже Дарина. І знає, що вона буватиме-буде — і ось тепер, коли двері за Маркіяном зачиняться. І пізніше. Бо його не буде в її часі ще декілька наступних годин. І її не буде в його часі. Не буде на тих вулицях, якими він ітиме до своєї майстерні, не буде в тому повітрі, яке він вдихатиме. Але вони обоє знають, що інший є, і переживають буття іншого під час його відсутності, віддаленості ще гостріше, ще певніше, ніж коли бачать одне одного. Бувають одне для одного. Навіть якщо й тільки уявлюва-ними. Хоча чим уявлюване буття відрізняється від реального? Дарина не може відповісти на це питання, хоча знає, що відповідь напевно є.

Маркіян-гном виходить. Дарина підходить до вікна, відслоняє фіранку й дивиться, як Маркіян, трохи згорбившися, переходить вулицю. Потім відвертається і уявляє, як вона летітиме над будинками, розпростерши брунатно-червоні крильця сонечка з чорними краплинками.

Можна ходити містом, зовсім не пам'ятаючи (не знаючи?) назв вулиць, майданів. Можна орієнтуватись у місті, складаючи його, як мозаїку, збираючи велетенську головоломку з нескінченних квадратиків. Дізнаючись, що ось тут є пам'ятник — між цим сквериком і цим рогом, що тут у жовто-цитриновому будинку відкрили нову кав'ярню, і її назва нагадує гарне жіноче ім'я, і звідти завжди пахне свіжими булочками, але є так багато гарних