Міст на річці Куай - П'єр Буль

м’язів на обличчі японця, мало не крикнув, щоб застерегти свого командира. Та було вже запізно. Двома короткими замахами Сайто вибив у полковника з рук книжечку й відважив йому ляпаса. Він стояв, порвавшись уперед, вибалушивши очі, вимахував руками й кумедно сипав англійською та японською лайкою.

Полковник Ніколсон, хоча й був вражений, бо не сподівався такої реакції, проте зберігав спокій. Він підняв книжечку, що впала в болото, потім випростався, вивищуючись над японцем на цілу голову, і спокійно промовив:

— За таких умов, полковнику Сайто, коли для японського командування не існує законів, прийнятих у всьому цивілізованому світі, ми вважаємо себе вільними від обов’язку підкорятися вам. Залишається тільки ознайомити вас із наказами, які я віддав. Так от, мої офіцери працювати не будуть.

Сказавши ці слова, він байдужно й мовчки витримав другий наскок Сайто, іще брутальніший, ніж перший. Здавалося, Сайто зовсім утратив тяму. Він кинувся на Ніколсона і, звівшись навшпиньки, бив його кулаками в лице.

Справа поверталася на зле. Кілька англійських офіцерів виступили з шеренги й погрозливо наблизились до тих двох. Із строю солдатів почувся невдоволений гомін. Японські нижчі чини викрикнули короткі команди, і солдати наставили зброю. Полковник Ніколсон попросив своїх офіцерів вернутися на місце, а солдатам звелів заспокоїтись. Розбита губа в нього кривавила, але він зберігав вираз своєї незворушної владності.

Сайто, хапаючи ротом повітря, позадкував. Зробив рух, ніби сягнув рукою до револьвера, але потім начебто роздумав. Відступив ще на два кроки назад і загрозливо-тихим голосом щось закомандував. Японські конвоїри оточили полонених і погнали їх перед собою. Вони вели їх до річки, на місце роботи. Хтось сперечався, хтось нерішуче спробував чинити опір. І всі стривожено й допитливо дивились на полковника Ніколсона. Той подав їм знак, що треба підкоритись. Невдовзі вони зникли з очей і на майдані віч-на-віч з полковником Сайто залишились тільки британські офіцери.

Японець знову щось говорив спокійним голосом, що, на думку Кліптона, не віщувало нічого доброго. І Кліптон не помилився. Кілька японських солдатів пішли і скоро повернулися з двома кулеметами, що стояли біля входу в табір. Вони поставали один праворуч, другий ліворуч від Сайто. Побоювання Кліптона переросли у неабияку тривогу. Він спостерігав цю сцену крізь бамбукову стінку свого «лазарету». За його спиною тісно лежало один біля одного сорок бідолах, укритих гнійними виразками. Декотрі з них доволоклися до нього і теж дивились. Один з них приглушено вигукнув:

— Доку, вони ж не зроблять цього!.. Бути не може!.. Ця жовта макака не посміє!.. А наш старий добрий упертюх!..

Кліптон був майже переконаний, що жовта макака посміє. Більшість офіцерів, які стояли за своїм полковником, поділяли цю думку. Після боїв за Сінгапур дійшла черга до масових розстрілів. Зрозуміло, що й полонених солдатів Сайто відіслав для того, щоб позбутися небажаних свідків. Він говорив тепер по-англійському, наказуючи офіцерам узяти інструмент і йти на роботу.

Знов озвався полковник Ніколсон. Він заявив, що наказу не послухається. Ніхто не поворухнувся. Тоді Сайто віддав іншу команду. В кулемети заклали стрічки з патронами і націлили їх на групу англійців.

— Доку! — знову зойкнув солдат, що стояв біля Кліптона, — доку, я вам кажу, старий не поступиться! Він не розуміє. Треба щось зробити!

Ці слова наче пробудили лікаря, який до цієї миті був, немов паралізований. Це ж ясно, що «старий» недооцінює всієї серйозності ситуації. Кліптон не припускав, що Сайто зайде аж так далеко. Треба негайно щось зробити, як казав цей солдат, пояснити Ніколсону, що не можна жертвувати життям двадцяти чоловік заради своєї впертості та любові до принципів, що ні його честь, ні гідність не зазнають приниження, коли він скориться перед грубою силою, як це робили всі в інших таборах. Слова рвалися йому з уст. Він вискочив надвір і загукав до Сайто:

— Полковнику, заждіть хвилиночку, я зараз йому все поясню.

Ніколсон кинув на свого офіцера суворий погляд.

— Годі, Кліптоне, мені не треба нічого пояснювати. Я знаю, що роблю.

Лікар зрештою не встиг добігти до групи офіцерів. Двоє вартових брутально накинулись на нього і втримали його на місці. Але це несподіване втручання змусило Сайто замислитись, і він завагався. Тоді скоромовкою, певний, що японці не зрозуміють, Кліптон крикнув до Сайто:

— Застерігаю вас, полковнику, я свідок цієї сцени, я і сорок хворих у лазареті. Вам не вдасться послатися на колективний бунт або на спробу масової втечі!

Це був останній козир у тій небезпечній грі. Навіть перед своїм начальством Сайто не зміг би виправдати таку страту без наведення якоїсь причини. Не можна було залишати живим ні одного британського свідка. Тепер залишалися дві можливості: або звеліти постріляти також усіх хворих разом з їхнім лікарем, або відмовитися від помсти.

Кліптон відчував, що вийшов у цій грі переможцем. Сайто замислився, і то ніби надовго. Насправді його душила лють і сором поразки; проте відкрити вогонь він не скомандував. Він так і не дав жодної команди обслузі, яка сиділа за націленими кулеметами. Солдати ще довго, дуже довго залишалися на своїх місцях, бо Сайто з побоюванням «втратити обличчя» не наважувався звеліти відтягти зброю. Вони просиділи там цілий ранок, боячись поворухнутися, аж поки плац повністю збезлюднів.

Успіх, зрештою, був вельми відносний, і Кліптон просто не насмілювався думати про майбутню долю бунтарів. Утішав себе тим, що найгірше вже позаду. Конвоїри одвели офіцерів до табірної в’язниці. Полковника Ніколсона потягли двоє корейців з особистої охорони Сайто. Його повели до кабінету начальника табору. Це була невеличка комірчина, яка сполучалася з житловою кімнатою, що давала змогу Сайто частенько ревізувати свої горілчані запаси. Японець повільно плентав за своїм полоненим і старанно причинив за собою двері. Кліптон, людина в душі вразлива, аж затремтів, почувши виляски ударів.

5