Без пуття - Іван Семенович Левицький

Вони посідали одне проти одного й знов почали тиху розмову, почали направлять свою декадентську ліру на передніший тон кохання та мрій, виливати в роблених, але штучних словах свої палкі почування, добираючи їх, неначе гарус до взорів. І вони вже були добренько направили свою ліру. Ліра почала пригравати. Коли це знов раптом задзеленькало в прихожій.

- Їй-богу, це прибігла котрась із моїх тіточок! - сказала Настуся, - або тітка Маня, або тітка Софа, або й обидві вкупі, бо хтось дуже здорово шарпнув за дріт, як шарпають тільки вони. Як зараз стукатиме в двері зонтиком або лупитиме кулаком, а може й коліном, то це безперечно вони, мої поліціянти. Цеж твоя дядина вже подала їм звісточку, де це я знаходжусь.

- Я звелів Гаврилові нікому не одчинять, - тихо обізвавсь Павлусь.

- І добре зробив, - сказала пошепки Настуся.

В прихожій й справді дзеленькав дзвоник, ніби сказивсь, ніби його хто лупив ломакою, а він верещав, що було сили. Потім застукотіло в двері, неначе хто штурхав палицею, а потім загуркало кулаком.

- Це котрась тітка добувається до твоїх покоїв. Це вони вже напитали і хочуть спасати мене од якоїсь напасті та спокуси. Як лупцює! Це вже. певно, лупить не кулаками, а коліньми. Нехай там казяться! Нехай трохи побрикаються, то на голову буде легше, - шепотіла Настуся.

Вона встала, одчинила двері, стала в дверях, висолопила язика до прихожої, а далі «стругнула редьки» тіткам, поклавши палець на палець навхрест і стружучи пальцем, наче редьку.

Тітки довго стукотіли та торгали дверима, аж замок та засув дзижчав, а далі й перестали. Знов у покоях стало тихо, як в усі. Гаврило затаївся десь у куточку й ніби на той час замер.

- Тітки вважають на мене, як на божевільну, - сказала Настуся, пірнаючи в м'якім кріслі. - Нехай собі так думають. На здоров'ячко їм! Мені за це байдуже! Але мене бере злість, що вони встрявають та вмикуються не в своє діло.

Вже смеркало. Надворі сутеніло. В кутках покою стали чорні тіні стовпами. Високі дзеркала на мраморних консолях ніби потопали в меланхолічному сутінку. Широкі лиснючі позолочені рами картин та портретів ніби припали густим порохом. Три чималі давні портрети якихсь козацьких полковників, Павлусевих предків, у стародавніх темних рамах ніби заснувались чорним павутинням. В каміні дотлівали поліна та трусок і ледве жевріли в попелі. Жар жеврів і вряди-годи спахав на головешках.

- От вже смеркає ваш день і світає мій ранок, - сказав Павлусь Малинка. - І навіщо бог сотворив той непоетичний день, якесь погане сонце? Мій ранок саме оце починається. Це мій час поезії, забавок та веселощів. Саме добрий час постановити нам вічний спіл кохання. Настає поетична година! година мрій!

- І справді мрійна година! - сказала Настуся, наблизившись до Павлуся й узявши його ніби за мраморну холодну руку. - Міняймось серцями, мій голубе сизий!

- Почекай трохи! нехай гаразд розвидниться ніч. Нехай добре свіне надворі мій чорний поетичний день і висипляться на небі зорі. Я щирий декадент по своїй природженій вдачі і, певно, таким і родився й охрестився. Я люблю ніч і ненавиджу день, і не люблю сонця, як не любить його нічиє птаство. Вночі в мене дужче і краще грає уява; мені якось охітніше грається в карти, п'ється вино, сипляться жарти. Вночі ніби й цигара смачніша, і дівоча краса краща, імлистіша й вогкіша, і любов солодша. Скільки поезії в гарній ночі!

- Твоя правда, мій коханий! Справді й музика та співи вночі якісь поетичніші й смачніші, і танці на балах вночі буйніші, неначе поетична хурдига та метелиця влітку на верхах Монблана. Ніч - це поетична мрійна відьма верхом на золотій кочерзі з брильянтовим помелом у руках. Я ладна хоч би й зараз перейти на твою віру - пристати до твоїх звичок. Мені вже день обрид і сонце остогидло. Мені вже все на світі обридло. Ще в шістнадцять год мені обридли танці та бали, в вісімнадцять мені вже остогидли, надокучили компліменти паничів та їх дурне причепливе залицяння, надокучили самі паничі, а в двадцять мені вже обридли Париж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

- Мої обіди аж у глупу ніч, а вечеря аж світом, а снідання аж увечері, - обізвавсь понуро Павлусь. - Так воно буває в оперних артистів та в нас, бо й ми ж артисти свого штучництва, - сказав Павлусь.

- А справді, я велика артистка душею, я велика естетичка! Як я люблю все гарне, все красне! Як я люблю всяке штучництво! Музика та співи - це дихання моєї душі; малярство, картини - це зір моїх очей. Я давно була б пішла на сцену, та моя небіжка мама спротивилась і закляла мене, щоб я не була на сцені, - сказала Настуся.

- Одже ж вже дніє вечірня темрява. Саме настає поетичний час здійснить наш обряд поетичних заручин. Загаємось, забалакаємось, то ше й смеркне наша поетична ніч, гляне противне сонце, і чари зникнуть… А я тепереньки ввесь у чарах та в мріях по самісіньку шию! Вже з головою пірнув у чари!

- І я, серце, як тільки переступила через твій поріг, поріг мого щастя, моєї любові, то одразу стала по коліна в чарах, неначе по коліна в густій пшениці. Вже чую - духи шептом шепочуть мені з твого каміна, щось гомонять у кочерзі коло каміна…

Він підвівсь і став, пишний, мов золотий ідол Ваала. Вона стояла блискуча, неначе золота відьма на скляному Броккені. Вони обоє були в чарах кохання, неначе в золотих шатах.

- Ти золота Афродіта в моєму храмі кохання. Я заколю себе, проштрикну своє серце й спалю себе в багатті на жертвоприносини для тебе, моя богине! - крикнув з ефектом Павлусь.

- Ти пишний Зевес моїх мрій, Зевес Олімпійський, увесь з слонової кості, оповитий через могутнє плече золотою мантією! Ти огнистий Молох, бо твій вогонь мене от-от поглине. Ти Молох, а я твоя жертва. Пали ж мене на поетичному багатті кохання! Мерщій кидай у багаття кришталевий трусок та мрійні сухі тріски! Огняна середньовікова поема!

- Середньовікова поема! пишна, пахуча поема! - сказав Павлусь палко. - Чи може бути що краще за середньовікову поему кохання? Я чую над нами подих середніх віків: от лицар грає на бандурі, дама його серця виходить на замкову високу башту, на високий повітряний балкон…

- Музика янголів у небі! Небесні мелодії мрій, мрій любові!..

- Вона