Без пуття - Іван Семенович Левицький

Вона натягла на себе пальто, вискочила на вулицю, гуркнувши дверима, і зслизла десь у темряві.

«Іста мама! Вся мамина врода і вдача, неначе дві паляниці одного печива. Занадто вже в їх багацько уяви, серця, нервів, хоровитої нечутливості, вередів та упертості. Коли чого заманеться, замандюриться, то вже й не говори й не кажи нічого, бо по-твоєму таки не буде: «Не мов мені ні словечка, нехай буде гречка!»

- Фаетон вже поданий, - обізвався Петро, держачи напоготові розіпнуте панове пальто, й хапки напнув його на могутні плечі.

«Погана справа буде й з дочкою, як була погана справа й з її мамою. Вони обидві, як бачу, одним миром мазані. А за Павлуся Малинку я дочки не оддам. Нехай Павлусь цього і в голові собі не покладає. Він, певно, думає, що в мене грошей повний міх, але й з мого «порожнього міха буде йому не велика втіха…»

І старий Самусь аж голову похилив од думок, сидячи в фаетоні. Важкі передчування несподівано налягли на його душу, неначе насунулись на небі важкі хмари тучного наглого дощу.

«Павлусь ніколи не каже: «мій батько», а все каже: «мій банк», як говорять в його дурному кружку молоді пещені гультіпаки. Він, певно, має на думці й у мені придбати собі не татуся, а «банк», замість свого «покійного банка». Ну, не на таківського натрапив, щоб дався йому в руки!»

В освітлених покоях, звідкіль виїхав Петро Михайлович і виплигнула Настуся, стало одразу тихо. Лампи були позасвічувані й освітлювали високу залу, трохи вищу од інших покоїв, освітлювали просторний кабінет з масивним дубовим столом, закладеним та закиданим хазяйськими книгами та паперами. Світло в залі одбивалось у двох здорових, сливе під стелю, дзеркалах. З стіни дивилась Настусина мати, штучно намальована, наче жива, ніби вона одна оглядала освітлені покої, ніби сподівалася в покої якихсь гостей.

Аж через годину задзеленькав дзвоник у прихожій. Настуся вернулася, роздяглась і ввійшла в освітлені покої. Вона сіла на оксамитовій канапі в залі, згорнула руки на грудях і ніби пірнула в свої думи, в свої мрії, похиливши гарну головку.

Рани обиди ще трохи нили й щеміли в її душі. Настуся була з тих виродково нервових вдач, котрі смертельно зобижаються тим, на що звичайні люде навіть не вважають і чого вони навіть не примічають. Щоб не зобидить Настусі, треба було хвалити її за все, як хвалила її мама: хвалити крам, що вона собі набрала в крамницях, хвалить її убрання, хвалити усі її вчинки, усі її речі, які б вони не були. Хто не хвалив цього, той неначе ножем різав її по серці. Щоб запобігти в неї ласки, треба було безперестанку кадить перед нею фіміами лестощів.

- Ти, Настусю, з мамою зобижаєтесь скрізь і в усьому, - часто було каже до їх батько, розсердившись на їх ремствування на людей за обиду. - Ви обидві маєте ніби попечену вроду: чи хто дихне на вас, чи хто скаже якесь неприємне вам слово, а вас вже корчать корчі. Ви обидві безщасні люде, якісь мучениці своєї хоробливої вдачі. Чи не декадентки ви часом? або чи не психопатки ви самолюбства?..

В Настусі серце ще трохи нило, як ниє болячка, котра вже гоїться, але й трохи болить, трохи свербить.

- Ой обридло мені тут жити! Ой не видержу! Усі мене кривдять, усі мені говорять за щось докори. І тато зобижав завжди маму, все казав, що мама дбає не для дому, а більше з дому, і мене кривдять і дядини й усякі кузинки.

- Одна ти, моя мамо, любила мене щиро, любила мене з моїми вразливими нервами, з моїми ледачими вередами, як кажуть тітки; любила без міри, без кінця…

І Настуся підвела голову й зирнула на материн портрет. Її небіжка мати, Поліна Павлівна, виглядала з широких позолочених рам, дуже штучно вироблених, неначе жива. Настуся була схожа на неї, як одна крапля води схожа на другу. Гарне та пишне, саме в цвіту краси й здоров'я, ніби дивилось живими гострими карими очима материне довгобразе, з широким закругленим білим чолом лице, з чорними густими різкими бровами, з випнутими устами, з завзяттям у гострих очах. Настуся встала, стала перед портретом і втупила свої очі в материн вид, ніби не могла надивитись на його. Мати гордовито дивилась на неї зверху, ніби давала дочці своїм видом взірець непохитної завзятості та самостійності.

- Ти одна на світі мене любила щиро, до саможертви. Ти не спала цілі ночі, коли я малою була слаба; один мій кашель зривав тебе з ліжка, щоб полегшить мої страждання; ти бігла до мене, стояла надо мною цілі години й очей не зводила з мене, доки я не засипала.

Настуся одійшла од портрета й пішла через ясно освітлений салон, через татів кабінет, почала ходить, похиливши голову.

Картини минувших дитячих літ заворушились у пам'яті, встали, як живі. Настуся ніби вгляділа їх наново в цьому самому салоні, вгляділа тісні рядки матерів та гувернанток, котрі сиділи стіснені попід стінами, неначе снопи в стіжку, стіснені щільними верствами. От вона виступає, вбрана за фею-царицю, в фантастичному білому куценькому вбранні, в оксамитовій малиновій корсетці, в фантастичній червоній шапочці, з рожами на плечах і на грудях. От вона стає в танець з дітьми, усі дивляться на неї, усі хвалять…

- Тричі дякую тобі, мамо! Ти мене так любила, що поклялась і побожилась не посилати мене ні до гімназії, ні давати в Інститут, а вчити дома. Я не зазнала труднації науки, не зазнала лиха вдосвіта вставать та хапком бігти бігцем до школи.

Настуся ходила вздовж ясно освітлених покоїв і ніби бачила на очі юрбу веселих дітей та гостей, бачила й своїх давніх вчительок, і свою дорогу маму, бачила всю тодішню обставу в покоях, ніби на свої очі. Усе пригадалось, усе стало перед її очима, ніби живе, ніби воно ворушилось.

Сон не брав Настусі, їй здалося чогось, ніби вона когось сподівається до себе, чи гостей, чи тата з клуба. Хтось несподівано задзеленькав у прихожій в дзвоник дуже здорово й якось з нетерплячкою, неначе дзвоник закричав: «Одчиняй зараз, бо маю діло! Одчиняй швидше, бо ще й вилаю, як задляєшся хоч на одну мить!» Настуся аж жахнулась, ніби хто затуркав їй над самісіньким вухом. А дзвоник ніби лящав та верещав, неначе малий опецьок, як зла мати часом стьобає